Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

— Це нерукотворний образ Ісуса Милосердного, — отець Юстиніан благоговійно поглянув на ікону. — Він з’явився у нас два століття тому. Його під час полювання в колючих заростях терену знайшов один мисливець із сусіднього села, і відтоді кожен, хто вірує в чудотворну силу цього нерукотворного образу, отримує Божий захист.

— Ну, на рахунок його нерукотворності я б міг посперечатися, — прошепотів Чезаре Борджіа, роздивляючись полотно, — так, аби тільки я зміг його почути. — Я бачив такі картини у Франції, в Луврі, у короля Людовіка XII.

— Невже? — подивувався я, оглядаючись, чи отець Юстиніан не слухає нашу розмову, та священик якраз був заклопотаний тим, що запалював інші свічки.

— Саме так, друже. Король Луї мало кому показував ті картини, — продовжував Чезаре. — Та до мене у нього на той час була особлива прихильність. Я привіз йому дозвіл папи на таке жадане ним розлучення, а у Людовіка було забагато марнославства, аби не похизуватися переді мною тими ганебними трофеями французьких монархів.

Я здивовано подивився на герцога Валентино, намагаючись второпати, про що він говорить.

— Ганебними трофеями? — перепитав я.

— Так. Ті картини були вивезені за наказом Філіпа Вродливого з Тамплю, резиденції лицарів-храмовників, під час розгрому ордену. Їх малювали тамплієри. Як відомо, вони не вшановували лики на іконах. Тож на них, як і на усьому, що у ті темні часи було пов’язане з храмовниками, лежала анафема папи Климента.

— То ця картина... — проказав я.

— Так, ця картина, яку отець Юстиніан вважає чудотворним образом, я переконаний, одна з тих, вивезених з Тамплю! — відповів мені Валентино. — Ми на вірному шляху, мій друже! Вони були тут, тамплієри на чолі з де Моле. І ця ікона для нас — знак Божий!

Після того, як герцог Валентино звершив молитву, чернець провів нас у плебанію, де запропонував перепочити й заночувати. Там вже пригостив нас місцевим світлим пивом, солонуватим козячим сиром та напрочуд свіжим хлібом, котрий напекла для нього котрась із прихожанок.

Серед смороду згарищ та небезпеки отець Юстиніан мав такий жвавий та впевнений вигляд, що мені подумалося, чи не плід нашої уяви ця хвороба, що раз по раз котилася землями Європи. Можливо, вона брала початок не з якихось темних невідомих джерел, а з нашого страху? І раз віра однієї людини здатна підтримувати віру багатьох, то чи не можливо її тією ж вірою побороти остаточно?

Вранці, щойно зійшло сонце, отець Юстиніан розбудив нас передзвоном із дзвіниці храму. На довгі роздуми та розмови не було часу. У трапезній плебанії вже чекав сніданок, а далі нам якнайшвидше треба було слідувати за течією Збруча до містечка Чорнокозинці, де знайшов прихисток від чуми сеньйор Роджіо Аліканте.

Прокуривши наш одяг полиновим димом та отримавши благословення отця Юстиніана, ми подалися із Розматинча до каменоломні неподалік, де залишили наших «пташок».

Далі на якийсь час ми забули і про чорну заразу, і про те, що в Розматинчі нас запросто міг торкнутися її смертоносний подих. Летіли над такими мальовничими місцинами, що аж дух забивало — над широкими долинами та заливними луками, що дихали на нас прохолодою, над високими горбами, порослими густим лісом, над могутніми твердинями, зведеними і такими, що тільки зводилися.... Земля ця була настільки прекрасною, що й сам герцог захоплено оглядав її, і я розумів його без слів. Але він споглядав не тільки її мальовничість. Валентино захоплювали ці простори, порізані горбами, так схожі на італійський ландшафт. У нього в голові крутилися одні й ті ж думки. Амбіції, уміло підігріті Макіавеллі, не давали йому спокою навіть під час польоту. Він був природженим державотворцем від маківки голови до підошви ніг і все навколо бачив лише з цієї точки зору. Він бачив території, що могли б слугувати його владі та силі, а натомість приносили чималий дохід його запеклому ворогові делла Ровере.

Роджіо Аліканте, неаполітанський купець, час від часу гостював у літній резиденції подільського біскупа, Чорнокозинецькому замку над Збручем, та користувався усіма благами, призначеними його превелебності: покірливими служницями, мисливськими угіддями та усіма вигодами відстороненого від гамірного Кам’янця поселення. Герцог Валентино знався з ним не перший рік, ще з часу перебування сестри його світлості, сеньйори Лукреції, заміжньою за Альфонсо Неаполітанським. Наскільки я пам’ятаю, сеньйор Аліканте виконував тоді якісь таємні доручення Чезаре Борджіа. Так само, як і тепер, бо продовжував слугувати герцогу своїм розумом, зв’язками та можливостями, а разом з тим користувався прихильністю свого нового патрона — подільського біскупа.

Зі слів сеньйора Роджіо, його превелебності вельми лестило те, що вино та їжу, а також книги, одяг та усілякі необхідні розкішні дрібнички йому доставляли аж із самої Італії обози неаполітанського купця. До того ж Аліканте мав непогані дипломатичні здібності, зв’язки у Ватикані, що дозволяло біскупу Подільського воєводства вести через нього вельми жваве неофіційне листування з папою та кардиналами консисторії, ще й користуватися з того певними вигодами. Правда, папа Борджіа свого часу переймався більше об’єднанням італійських земель, ніж добробутом далекого Подільського воєводства. Зате папа Юлій, посівши святий престол, одразу взявся інспектувати та укріплювати окраїнні форпости католицької віри, до яких належав і Кам’янець.

Поки Чезаре Борджіа вів тиху та неспішну розмову із сеньйором Аліканте, я милувався чудовим краєвидом, що вразив мене, ще коли ми кружляли над замком, обираючи найбільш зручне місце для приземлення.

Тоді ми налякали чимало місцевих селян, що працювали на полі. А краєвид, що відкривався мені із прочиненого вікна особистих покоїв купця, направду був неперевершеним: досить глибока, пласка долина, смарагдово-зелена, розрізана навпіл тихоплинними водами Збруча. Замок, нерівно чотирикутний у