Читати книгу - "Ганнуся"

Ганнуся довго дивилася на паркан.

— Я комбайна бачила лише по телевізору, — призналася вона. — Костю, а можна я на ту станцію хоч у шпаринку подивлюся?

— Навіщо тобі та шпаринка? Ти крізь неї мало що побачиш. Ми краще візьмемо та й підемо туди в гості.

— А нас пустять?

— Чому ж ні? Там, до речі, працює Григорій Сидорович, мій колишній однокласник.

Але ми трохи припізнилися. Всі комбайни з тракторами вже виїхали в поле, і на величезному подвір’ї було порожньо. Лише неподалік від розчинених воріт стояв напіврозібраний бульдозер. Біля нього поралося кілька слюсарів. За їхньою роботою спостерігали два хлопчики. Здається, з тих, що ми їх зустріли біля школи.

Слюсарі були незадоволені:

— Та хіба ж це бульдозер? — гарячкував один з них, кремезний дядько. — Це ж не бульдозер, а доісторичний ящур. Троглодит! Так і жди — розсиплеться, так що й гайок потім не збереш.

— Воно таки так, — згодився інший слюсар, лисуватий.

— І що тут ремонтувати? — продовжував гарячкувати вусатий, витягуючи з бульдозера якусь залізячку кілограмів на двадцять. — Та їй же давно місце в металобрухті! І цій теж, і цій…

— Воно таки так…

Хлопчаки після слів вусатого швидко перезирнулися. І хотіли щось запитати. Проте тут задзвонили на обід, і слюсарі пішли до їдальні.

Мій колишній однокласник сидів у кабінеті, біля вікна, за яким виднілося все подвір’я станції.

— Скільки літ, скільки зим! — радо вигукнув він і кинувся нам назустріч.

Григорій Сидорович майже не змінився з тих далеких шкільних часів. Він був усе такий же низенький товстун, ледве до плеча мені сягав. І такий же говіркий. Посадив нас з Ганнусею навпроти себе і говорив, говорив, говорив… Про те, які ми колись влаштовували концерти в сільському клубі, який він був гарний шахіст, а я — неперевершений воротар футбольної команди…

І звичайно, Григорій Сидорович не був би Григорієм Сидоровичем, якби не пригадав хоча б кілька кумедних історій, що траплялися з нами.

Балакав він здебільшого з Ганнусею, тож я мав можливість спостерігати за тим, що діялося на подвір’ї.

А діялося там таке, що мені аж дух перехопило.

Ті два хлопчики, що стежили за роботою слюсарів, погомоніли ще трохи між собою і зненацька кудись зірвалися. Повернулися вони за хвилину. Проте їх було вже не двоє, а, принаймні, з дванадцятеро. Серед них я розпізнав і рудого нечему, і того, хто хотів допомогти нам з Ганнусею донести речі до маминої хати.

Хлопчики оточили бульдозера і почали про щось гаряче сперечатися. В усякому разі, я бачив, як вони завзято розмахували руками. Здавалося, між ними от-от зчиниться бійка.

Зненацька рудий хлопчисько, який розмахував руками чи не найбільше, нахилився, з зусиллям поставив на обід чимале колесо і покотив його за ворота. Туди, де виднівся пункт металобрухту.

Це стало ніби сигналом для інших. Хлопці почали хапати все, що тільки потрапляло під руку: шестерні, маховички, гайки, нанизували на палки коліщатка — і тягли все за рудим… Позаду, згинаючись під тягарем якоїсь кривулястої залізяки, підтюпцем трюхикало п’ятеро хлопців.

А Григорій Сидорович тим часом захоплено щось розповідає Ганнусі і аж заходиться від сміху:

— …отож біжить Костя і галасує на все село! А за ним — хмара розлютованих бджіл. Біжить Костя, озирається і не бачить, що попереду в нього калюжа. А в калюжі — свиня з поросятами. Га-га-га!.. Костик наш зопалу як шугоне туди — і вже годі розібрати, де там поросятко, а де… ой… мій товариш Костя. А свиня з переляку рвонула так, ніби їй естафетну паличку передали… Га-га-га! Як згадаю про це, то й зараз… ой… ні спати, ні їсти не можу. Хіба коли висміюся…

Що ж, було в моїй біографії і таке. Вирішили ми тоді з нинішнім Григорієм Сидоровичем, а тоді просто Грицьком, дізнатися, чим відрізняється дикий мед від домашнього.

Але сміятися швидше мав би я, бо мене лише одна бджола вжалила. А от Грицькові дісталося куди більше. Спочатку від бджіл, а потім від кропиви, куди він з переляку шаснув.

— Ну чого б я ото так веселився? — ущипливо зауважив я. — Ти краще-но поглянь, що в тебе у дворі коїться.

Григорій Сидорович озирнувся, і рот у нього став схожий на одне з тих коліщаток, що їх хлопці нанизали на палку.

— Це… таке… що це вони роблять?

— А ти у них краще запитай. Хоча й так видно — збираються здати твій бульдозер на металобрухт.

— Що-о? Хто їм дозволив?

Григорій Сидорович підстрибнув так, начебто під ним було не крісло, а могутня пружина чи навіть бойова катапульта.

— Ах ви ж, шкідники! — вигукнув він біля дверей. — Довгоносики! — долетіло з коридору. — Ах, бісові диверсанти, я ж вам зараз!.. — репетував Григорій Сидорович уже під вікнами.

Хлопці злякано озирнулися на той галас. Потім кинули все, що було в руках, і дременули так, що тільки курява знялася за ними.

А Григорій Сидорович бігав навколо обібраного бульдозера і в розпачі хапався за голову. Ми зрозуміли, що йому вже було не до нас, і тихенько вийшли з кабінету.

— Я думала, що довгоносики — це такі маленькі шкідливі жучки, — сказала Ганнуся, коли ми опинилися на вулиці. — А у вас, виявляється, і хлопців так називають. Що ж їм тепер буде?

Я стенув плечима.

— Важко сказати. Знаю тільки, що сьогодні мені б дуже не хотілося бути на їхньому місці.

Колодязь у нас був на дві садиби. Тож коли я під вечір знову пішов по воду, біля колодязя зустрів нашого сусіду Миколу Івановича, відомого у Воронівці комбайнера.

— Ти чув,