Читати книгу - "Як народжується стежка"

Раптом я загледів ще одну чудасію. Ген під лісом брели й паслися якісь гривасті велетні-бронтозаври. Тільки потім, перехилившись за борт підводи, я роздивився, що то розтяглась на цілий кілометр тінь від наших коней. Через все поле виросли у коней довгі ноги-підпори, і на них погойдувались величезні, як скирти, спини і голови Гнідка й Сірого.

А ми їдемо далі. Свіжо й розлого в полі, ліс виступає з-за пагорбів, і нам чути, як у лісі кує зозуля. Я нітрохи не жалкую, що встав рано, що попросився на луги. Добре їхати на підводі вранці, коли стиха пофоркують коні, коли батько сидить в передку і думає про щось своє (а на його спині гріються ліниві золотисто-зелені мушки), коли мирно торохтять біля мене сухе дерев’яне кісся й граблі.

Ми об’їжджаємо старий Шибеївський ліс, він весь у ярах і гнилуватих низинах; там, кажуть, минулої зими два наші трактористи, що їздили по дрова, бачили справжнього вовка.

Дорога круто повертає вниз, коні побігли швидше, і от ми виїжджаємо на Боковеньські луги, де колгосп виділяє всім ділянки для сінокосу.

Тато підкотив до молодих верб. Розпріг коней, стриножив їх і пустив пастися. Глечик з квасом, торбу з хлібом поставив під верби, в тінь, далі від сонця. Взяв косу, граблі, мантачку і пішов на ділянку, а мені сказав:

— Гуляй тут, у холодочку. Та наглядай за кіньми, щоб до тих корчів, де трясовина, не полізли.

Нічого страшнішого за трясовину для мене тоді не було: там весною застряла колгоспна корова, її затягло всю, з головою, і про те нещастя довго згадували й говорили в селі…

Батько пішов від мене, а я став коло воза, і мені страх цікаво, самотньо і трохи моторошно в цьому глухому закутку світу: місце незнайоме, кругом висока трава, повно шарудіння і притаєного скрипу. Десь поблизу тріскоче деркач, вітер ходить під вербами… Я вп’явся рукою в перекладину воза, завмер, прислухаючись, боюсь відійти. Вже потім, коли я побачив, як вільно пасуться коні (для них наче ні жаб, ні гадюк нема) і як тато забрів по пояс у траву і прокошує рівну широку смугу, тоді і я сказав собі: «От і я піду під верби, і мені хоч би що!»

З деякою, правда, обережністю я поліз під верби і там почув, як тонко і прозоро видзвонює струмок. Цікаво, звідки він тече? Я поліз далі й побачив: під крутим обривистим берегом темніє копанка. До неї хтось проклав колоду; і не просту колоду, а чорну-чорну, наче вугільну. Видно, вона довго пролежала в болоті. По тій колоді я перебрався до копанки, бо земля тут мокра й грузька.

Присів я над луговою криничкою. Задивився, як з дна її било живе джерело. Воно скидалося на маленький вулканчик, виштовхувало з темної глибини воду і чисті білі піщинки. Пісок підлітав угору і по крутій дузі падав на дно, а потім знов підлітав і падав. А поруч били менші джерельця і теж ворушили мул і світлий пісок.

Вода бігла з криниці чиста-чиста.

Я пригнувся, зачерпнув її долонею, відпив ковток, потім ще. І не хотів, а прицмокнув: добра й свіжа вода, а тільки холодна, аж зуби ломить. І пахне підземною сирістю.

Ще посидів над копанкою, навіть змерз трохи без сонця. А коли вибрався з-під верб, на мене дихнуло гарячим духом спеки. Сонце вже стояло високо, тінь од воза сховалась під колеса, і тепер смалило мені просто в голову. Я й не помітив, як почав нудитися, томитись душею. Та й на лузі, куди я поглядав самотньо, було зараз тихо, пустельно; коні вже не паслись, а забрели в густі лози і там відмахувались од мух; тато косив далеко, він, здавалось, і забув про мене.

Очі мої потяглись до лісу, до піщаної дороги, що вела в село.

Ніколи мені такою рідною і такою хорошою не була наша хата, і наш двір, і яблуня над дорогою, як зараз. Я зітхнув і подумав: «Коли б я був дома… Прибігли б до мене хлопці, ми б взяли кочережки, великі обручі і гайда гуртом до ставу, обганяючи один одного, а там купайся, обливайся водою, скільки хочеш…»

Тільки я так подумав, як тато ніби відчув, що я нудьгую. Він став, підмантачив косу, прихилив її до верби і пішов через луг до мене. Тіло його на сонці блискотіло від поту; сорочка, яку він скинув і якою підв’язався в поясі, була зовсім мокра.

— Ну як, не сумно тобі? — спитав, підійшовши до воза.

Він стулив з лопуха ковшик, напився криничної води, а потім ще й хлюпнув собі на груди й лице, задоволено відпирхуючись.

Не знаю, що він побачив у моїх очах, а тільки раптом сказав заклопотано:

— Розімлів ти на спеці. Та й додому вже, видно, хочеш. Правда?

Не міг я вголос признатись: правда, хочу додому! Бо ж сам напросився на луг, клявся, що буду до вечора. Хто ж знав, що за селом такий довгий день! І я промурмотів батькові щось таке невиразне, схоже на «нн» і на «ттак» одночасно.

Те означало: якби тут хлопці були і якби ставок… то я б сидів, чесно!

Тато розв’язав чималого вузлика, виклав хліб і сало на полотнину і сказав:

— Ми спочатку перекусимо з тобою, а тоді щось придумаємо.