Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

— Не знаю. Я поки що спілкувалася з ним лише електронною поштою.

Якщо чесно, тільки через Пепербаума.

— Зайдіть до Миколи Браницького. Він може вам багато розповісти. А я бажаю вам успіхів.

Ми розпрощалися, й пані Дарина не дозволила заплатити за нашу каву в кафе на Прорізній. Пепербаум видав мені на підготовчий період значно більшу суму, ніж давав від клієнтів, які оплачували попередні пошуки. Я мала би платити за все сама, тим більше ця зустріч була потрібна мені, а не їй. Пам’ятаю, що тоді її жест трохи дряпонув мене. Тепер розумію: те, що вона не дозволила мені навіть торкнутись шкіряної теки з рахунком, я підсвідомо витлумачила, як її упевненість у своїй правоті. І як недовіру коли не до мене, то до мого замовника.

А з істориків мені влаштували зустріч із самою Тетяною Йосипенко. Вона погодилася зустрітись зі мною на кафедрі у своєму університеті. То була надзвичайно завантажена жінка. До неї повсякчас забігали то студенти, то аспіранти. Мені було незручно, що я забираю час у такої поважної університерки, як називав учених жінок і викладачок один із клієнтів Маріанни, який трохи знав нашу мову. Але пані Йосипенко повторювала, що їй самій цікаво трохи поспілкуватися зі мною, адже будь-яка історична проблема породжує інші, утворюючи безмежне поле для досліджень.

Я сказала їй, що допомагатиму французькому письменникові працювати над книгою про скульптора Пінзеля й перерахувала нечисленні достеменно відомі факти. Пані Йосипенко зауважила, що відомо не так уже й мало, й підказала, в який спосіб можна шукати далі. Якщо довідатись, за кого втретє вийшла заміж Маріанна Єлизавета, то можна спробувати простежити його походження та його подальші пересування. Важливо довідатись, чи був третій чоловік Пінзелевої з того ж Бучача, а чи він прийшов звідкілясь. Ці дані можна знайти в Бучацькій метричній книзі. Також можна поцікавитись, хто він був за фахом — того ж ремесла, що й Пінзель, чи з інших міщан.

А щодо того, звідки прийшов Іоанн Георг на землі Миколи Потоцького, то варто дослідити пересування численних Потоцьких — хто з них бував у Баварії чи Моравії, звідки нібито прийшов наш сницар[2], якщо судити за стилем його робіт. Пінзель не міг бути бастардом, навпаки, він неодмінно мав бути чесного роду, інакше ніхто б не порекомендував його в дім Потоцьких, хай яким обдарованим майстром він був. Так само не зміг би він одружитись із вдовою, а ще й у лоні такої суворої установи, як римо-католицька церква. І, звісно ж, автор книги про Пінзеля має на власні очі побачити бучацьку метричну книгу, яка зберігається у варшавському архіві. З цього треба й починати. А вже потому дивитися його скульптури у львівському музеї й по бучацьких храмах. До всього, деякі мистецтвознавці не всі скульптури вважають його витворами.

Мій клієнт цікавився, якого роду трактат міг писати Пінзель, якби насправді писав. Пані Йосипенко певна, що якби він щось і писав, то тільки лише безпосередньо про технологію свого ремесла: яке дерево і коли варто рубати, які молитви при цьому проказувати, щоб ефект задовольнив мецената. І Бога.

Після зустрічі з працівником львівського архіву в мене виникло переконання, що стихія минулих часів — це безмежний і бездонний океан, де орієнтується тільки дуже досвідчений навігатор, якому до того ж сприяє доля. А Тетяна Йосипенко навпаки, запропонувала таки для того безмежного океану певну систему координат, побудова якої залежатиме не так від долі, як від знання. Пошук можливий, адже деякі пошуковці починають з геть мізерних даних. Але, звісно, ретельний історичний пошук, який грунтується на сумлінному опрацюванні джерел, може тривати не один рік... А сучасним людям, які зацікавились постаттю в минулому зазвичай бракує терпіння задля копіткої роботи в архівах, яка тільки й може бути надійним джерелом у подібній справі. Письменники, ті взагалі здебільшого спираються на уяву, закорінену в сьогодення, на фантазії й містичні осяяння, коли треба спиратись на документи. А потім з’являються так звані історичні романи, від яких пересічний читач у захваті, а історик хапається за голову. І спробуй тоді, спростуй чергову антинаукову концепцію, яка міцно вкорінюється в голові обивателя.

Вочевидь, жоден історик ще серйозно не вивчав постать Пінзеля. Тільки мистецтвознавці. Або, що набагато гірше, митці й усілякі екзальтовані особи. Певне, до числа таких пані Йосипенко зараховувала й мого замовника. Ясна річ, в авторитетної «університерки» такі «дослідники» довіри викликати не могли апріорі. Згодом виявилося, що вона як у воду дивилася. А тоді, прощаючись із нею на кафедрі, я, принаймні, була вдячна, що дослідниця не висловила підозри щодо мого пособництва у вивезенні історичних цінностей. Тільки у живленні чиїхось ірраціональних примх.

Остання моя попередня зустріч напередодні приїзду гостя відбулась, хоч як дивно, з психоаналітиком. Глибокою скіпкою засіли в мені припущення Дарини Костюк про можливу психічну хворобу Пінзеля. Я навіть купила книгу «Історія психіатрії», де цілий розділ було присвячено ставленню до душевно хворих у ті далекі немилосердні часи. А потім вирішила пошукати ще й психіатра, бо лишились незасвоєні кошти, передані на попередні розшуки. Хоча ніхто від мене звіту не вимагав, але відсоток від наданої суми, який я могла чесно покласти до власної кишені, був таким великим, що мені стало незручно, і я, знов-таки через приятелів знайомих вийшла на Марію Миколаївну Хохляк, психіатра, яка в процесі своєї нелегкої роботи перекваліфікувалася на психоаналітика. Вона була авторкою кількох матеріалів про психоаналіз малярства, зокрема, я прочитала в бібліотеці її матеріал про того ж таки Мікелянжело. Ця розвідка справила на мене враження нестандартним підходом до тлумачення джерел його творчості.

Що міг порадити мені представник цього модерного фаху, який почав масово збурювати свідомість тільки в XX столітті? Не так уже й мало. Марія Миколаївна досить довго розглядала