Читати книгу - "Друга фундація"

– Дуже добре, – пролунала байдужа відповідь. – Я не заперечую проти висадки. У найгіршому випадку – змарнуємо трохи часу.

– О ні. В найгіршому випадку ми зазнаємо цілковитої поразки. Якщо це виявиться Другою Фундацією. Не забувай, що це може бути світ, в якому є стільки Мулів, що всіх їх тільки Космос може знати.

– То що ти пропонуєш?

– Висадитися на якійсь незначній підвладній їм планеті і спершу вивідати про Тазенду якомога більше, а потім вже імпровізувати.

– Гаразд. Не заперечую. А тепер, якщо ти не проти, я хотів би вимкнути світло.

Ченніс махнув рукою і вийшов.

У темній маленькій кімнаті, на острівці рухомого металу, що загубився у безмежжі космосу, генерал Ген Прітчер не міг заснути, прокручуючи в голові думки, що привели його до таких фантастичних висновків.

Якщо все те, що він із болем змушений був визнати за правду – а в такому випадку всі факти збігалися, – то виходить, що Тазенда є Другою Фундацією. Інших варіантів немає. Але яким чином? Яким чином?

Невже це може бути Тазенда? Звичайний світ? Нічим не примітний? Глухий закуток, що загубився серед уламків Імперії? Скалка серед уламків? Він пригадав, ніби з відстані, зморщене обличчя Мула і його високий голос, коли той розповідав про старого психолога з Фундації, Еблінга Міса – єдину людину, котра, можливо, дізналася таємницю Другої Фундації.

Прітчер згадав напругу в Мулових словах: «Міса ніби переповнювало здивування. Здавалося, Друга Фундація перевершила всі його очікування, рушивши у напрямку, абсолютно відмінному від того, що він міг би припустити. Якби ж я тільки міг прочитати його думки, а не емоції! Але його емоції були прості – це стало для нього величезною несподіванкою».

Несподіванка – ось що було ключовим словом. Щось надзвичайно дивовижне! А тепер з’явився цей хлопчик, цей усміхнений юнак, який жваво і весело розповідає про Тазенду та її непримітну відсталість. І він повинен мати рацію. Повинен. Інакше все це не має сенсу.

Остання думка, що промайнула у свідомості Прітчера, була трохи зловтішною. Цей гіперпросторовий маячок на лінії зв’язку все ще на місці. Годину тому він його перевірив, коли Ченніса не було поруч.

Це була випадкова зустріч у передпокої зали засідань Ради – лише кілька хвилин перед тим, як зайти до зали, щоб зайнятися злободенними справами – і тільки швидкий обмін кількома думками.

– Отже, Мул уже в дорозі.

– Так, я теж це чув. Ризиковано. Дуже ризиковано!

– Ні, якщо справи йтимуть, як заплановано.

– Мул не звичайна людина, і вибраними ним інструментами важко маніпулювати так, щоби він цього не помітив. У контрольовані уми важко проникати. Кажуть, що він уже помітив кілька випадків.

– Так, але я не бачу, як цього можна уникнути.

– Легше працювати з тими, хто не контролюється. Але таких людей на його керівних посадах дуже мало…

Вони зайшли до зали. Інші з Другої Фундації рушили за ними.

Россем – один із тих маргінальних світів, якими зазвичай нехтують у галактичній історії і які майже ніколи не привертають увагу міріад людей із щасливіших планет.

В останні дні Галактичної Імперії у його пустелях жила невелика кількість політичних засланців, а обсерваторія та маленький флотський гарнізон слугували для того, щоб не допустити цілковитого занедбання планети. Пізніше, у зловісні дні чвар, ще до Гарі Селдона, збідовані люди – втомлені десятиліттями нестабільності та небезпеки, життям на розграбованих планетах, спостереженням за примарною зміною імператорів, які торували свій шлях до багряниці заради кількох безплідних років правління – втікали з густонаселених центрів і шукали притулку у безплідних куточках Галактики.

Уздовж холодних пустель Россема тулилися села. Його червоне сонце було маленьким рум’яним скнарою, який тримав усе скупе тепло біля себе, тож дев’ять місяців на рік на землі лежав тонкий шар снігу. Весь цей час місцеві злаки тихо спали у ґрунті, а потім, коли вперте проміння сонця підвищувало температуру майже до п’ятдесяти градусів,[5] росли і дозрівали ледь не з панічною швидкістю.

Маленькі тварини, схожі на кіз, общипували траву на луках, розгрібаючи сніг своїми крихітними трипалими копитцями.

Таким чином, жителі Россема мали хліб, молоко і – коли могли зберегти тварин – ще й м’ясо. Темні та зловісні ліси, що обплутали своїми сучкуватими деревами половину екваторіальної частини планети, постачали людям жорстку, дрібношарову деревину для будівництва жител.

Це дерево, разом із хутром та деякими мінералами, навіть відправляли на експорт, і кораблі Імперії час від часу прилітали сюди, привозячи навзаєм сільськогосподарську техніку, атомні обігрівачі і навіть телевізори. Останні справді не були такими вже недоречними, оскільки довга зима вганяла селян у самотню глибоку сплячку.

Імперська історія проходила повз селян Россема. Торгові кораблі, що зупинялися на планеті, роблячи швидкі стрибки, могли приносити якісь новини; іноді прибували нові втікачі – якось навіть прилетіла відносно велика група, та так і залишилася – і зазвичай привозили з собою новини про галактичні події.

Тільки у таких випадках россеміти дізнавалися про кровопролитні битви та розстріл кожного десятого жителя або про тиранів-імператорів і непокірних намісників. Вони зітхали, хитаючи головами, підтягали хутряні комірці ближче до бородатих облич, і сидячи на сільському майдані під кволим сонцем, філософствували про людську злобу.

А потім, за якийсь час, торгові кораблі перестали прилітати зовсім, і жити стало важче. Припинилися поставки смачних імпортних харчів, тютюну та техніки. У невиразних словах, що приносили телевізійні гіперхвилі, вчувалося все більше тривоги. А насамкінець до них долетіла звістка про те, що Трентор розграбований. Велика столиця всієї Галактики, чудова, легендарна, неприступна та неперевершена домівка імператорів, розорена і лежить у руїнах.

Це було щось немислиме, і багатьом селянам Россема, які все життя порпалися у своїх полях, могло здатися, що це вся Галактика от-от загине.

А потім одного дня знову прилетів корабель. Старі люди в усіх селах мудро кивали і, підводячи змучені очі, шепотіли, що в часи їхніх батьків теж таке було – таке, та не зовсім.

Цей корабель не був імперським. На його носі бракувало емблеми Імперії – зорельота та сонця. Він радше скидався на громіздке одоробло, зліплене з уламків старіших кораблів. І люди, які жили в ньому, називали себе солдатами Тазенди. Селяни були збиті з пантелику. Вони не чули про Тазенду, але все ж таки зустріли солдатів гостинно, як заведено. Прибульці детально розпитували про природу планети, кількість жителів, кількість міст