Читати книгу - "Морське вовченя, Майн Рід"

найбільшою, бо сиділа нерухомо, і я міг добре розглядіти її. Але я помітив, що всі чайки знялися з рифу тільки після того, як вона з пронизливим криком, схожим на команду, злетіла вгору. Цілком імовірно, що ця чайка була ватажком або вартовим. Таке самісіньке я часто помічав у ворон, коли вони грабували городи.

Відліт птахів чомусь засмутив мене. Навіть море ніби потемнішало. Проте це зрозуміло, бо з острівця зникло його біле покривало, і тепер я бачив тільки чорне каміння. Але, мабуть, зміну в моєму настрої викликало не лише це. Були й інші причини. Знявся легенький вітрець, сонце закрила хмарка, а поверхня моря, досі гладенька й блискуча, набрала сірого відтінку, і по ній побігли хвильки.

Острівець мав тепер похмурий і негостинний вигляд. Та оскільки я вирішив дослідити його і приплив до нього саме з цією метою, то наліг на весла, і незабаром ніс мого човника зашурхотів по камінню.

Я побачив маленьку затоку, яка цілком годилася для човника. Спрямувавши туди ялик, я висадився на риф і одразу ж рушив до стовпа, на який дивився стільки років здаля і з яким прагнув познайомитися ближче.

Розділ VII
ШУКАННЯ МОРСЬКОГО ЇЖАКА

Незабаром руки мої торкнулися стовпа, і я відчув таку гордість, наче відкрив Північний полюс. Мене страшенно здивували його розміри і те, як я помилявся, дивлячись на нього з берега. Звідти стовп здавався не товщим за держак від граблів або вил, а бочонок — не більшим за велику ріпу. Тому не дивно, що я був вражений, побачивши, що стовп утричі товщий за моє стегно, а бочонок більший за мене. Не бочонок, а справжня бочка місткістю в дев'ять галонів. Вона міцно трималась на стовпі. Верхній кінець стовпа входив у дірку в бочці, яка була пофарбована в білий колір; однак я знав це й раніше, тому що дуже часто бачив з берега, як вона виблискує проти сонця. Стовп був темний, можливо, колись навіть чорний, але з часом від сонця, вітру і хвиль, що в бурхливу погоду обдавали його бризками й піною, вицвів.

Я раніше неправильно визначав висоту стовпа. З берега він здавався не вищим за середню на зріст людину, а на острівці височів надо мною, наче корабельна щогла. У висоту він мав, на мій погляд, не менше дванадцяти футів.

Площа острівця теж здивувала мене. Я гадав, що вона не перевищує тридцяти квадратних футів, а тепер переконався, що вона більша принаймні в сто разів і має близько акра. Майже вся поверхня острівця була вкрита камінням різних розмірів — від звичайної ріні до валунів завбільшки з людське тіло. Траплялися навіть ще більші брили. Це були просто уламки скель, з яких складався острівець. Усе каміння, велике й маленьке, вкривав чорний густий слиз, що скидався на смолу. Подекуди, утворюючи щось схоже на маленькі лужки, росли різні водорості. Деякі з них були мені добре знайомі, бо хвилі викидали такі водорості на берег, і я чимало попотів, носячи їх на дядьків город і угноюючи ними землю під картоплю.

Оглянувши сигнальний стовп і визначивши розміри бочки на ньому, я залишив їх, щоб побродити по острівцю. Я хотів знайти яку-побудь дивовижну черепашку чи іншу цікаву річ і взяти її додому на згадку про цю знаменну і приємну подорож.

Але прогулянка по острівцю виявилась значно складнішою, ніж я гадав. Я вже сказав, що на каміння налип шар схожої на смолу маси, яка робила його дуже слизьким, наче воно було в милі, йти по слизькому камінню виявилось надзвичайно важко. Ступивши кілька кроків, я незграбно впав і боляче забився.

Я завагався, чи йти мені далі в цьому напрямку, бо таким чином я віддалявся від затоки, де лишив ялик. Але, помітивши в кінці вузького й довгого півострова, що клинцем вибігав у море, силу-силенну черепашок, які, на мою думку, були рідкісними, я сміливо рушив уперед.

Я помітив їх ще тоді, як висадився на острівець. В деяких черепашках сиділи молюски, інші, порожні й розкриті, біліли на піску. Та все це були звичайнісінькі черепашки: голубі двостулкові, труб'янки, серцевики, гострячки. Я часто знаходив їх не тільки на березі, але й на городі, куди вони потрапляли з водоростями. Я не знайшов жодної устриці, і щиро пожалкував про це, тому що зголоднів і з радістю з'їв би їх дюжини зо дві. Зустрічались тільки маленькі краби та омари, але сирими їсти їх не можна, а зварити я не мав можливості.

Тепер, просуваючись до краєчка півострова, я шукав морського їжака. Мені вже давно хотілося роздобути цю цікаву істоту. Іноді хвилі викидали морських їжаків на берег біля нашого села, але рідко, і їх одразу ж підбирали, бо вони цінувались як прикраса для кам'яних полиць. Я «був певен, що на острівці є морські їжаки, — він лежав далеко від берега, і люди нечасто відвідували його, — і вирішив неодмінно знайти хоч одного. Просуваючись уперед, я пильно оглядав кожну щілину між великими каменями і кожну наповнену водою заглибину.

Мене не залишало відчуття, що на острівці я знайду щось незвичайне. Черепашки, які змусили мене піти в цьому напрямку, виблискували, здавалось, ще яскравіше в міру того, як я наближався до них. Та я не поспішав. Я не боявся, що черепашки втечуть від мене у воду: їх мешканці вже давно пішли з своїх хатинок, і я знав, що ці хатинки спокійно лежатимуть, чекаючи мене. Я неквапливо йшов до черепашок, далі шукаючи морських їжаків, але нічого не знаходив. Раптом, коли я вже був на кінці острівця, у вічі мені впала чудова річ — темно-червоного кольору, кругла, мов апельсин, але значно більша… Не треба, мабуть, казати, що я знайшов, бо кожен з вас, певно, бачив панцир морського їжака.

За мить я уже тримав його в руках і милувався заокругленими формами і химерними опуклостями на спині дуже красивого панцира. Я привітав себе з тим, що мені пощастило і я повернуся додому з такою гарною річчю на згадку про цю подорож.

Якийсь час я