Читати книгу - "Поетичні твори, Старицький М. П."

В’ється гадюкою, в кризі скобзається;

Ручки порепані скрізь,

Мокра сорочка на тілі змерзається;

Очі червоні від сліз…

Взяв її в хату, накрив кожушиною,

Чаєм гарячим зігрів...

Стихло окривджене злою годиною

Й блима з-під зморщених брів…

Тільки на очах, охмарених віями,

Сяють ще перли ясні;

Але й ті оченьки тихими крилами

Янгол склепив уві сні.

В холоді, голоді вік тобі матися,

Жить старцюванням одним;

З реготом будуть катюги знущатися

Над твоїм тілом слабим.

Зв’яне краса твоя десь під барканами,

Ще доконає зима,

І незабаром, покрашена ранами,

Згинеш під тином сама,

Жертва непрохана кривди могучої,

Що нездолана в злобі...

Краще б, не знаючи долі пекучої,

Вмерти тут зараз тобі!

1881

Красувала весна, розцвітали садки,

Як ми батька востаннє стрічали; 10

Коли нам, молодим, серце рвало в шматки

Од великої туги-печалі.

Між квіток і вінків ясеневу труну

Ми несли від Дніпра на могилу,

І спустили з плачем у оселю сумну

Найдорожчу, утрачену силу.

Скільки ока - Дніпро перед нами лелів

І байду́же котив свої хвилі;

А нас, бідних сиріт, товари́шів-братів,

Обнімали все думи безсилі…

І клялись ми ховать в серці твій заповіт,

Возлюбить щирим серцем голоту:

Сподівалися ми, що словес твоїх світ

Незабаром осяє темноту…

Двадцять років пройшло, вже й посивіли ми,

А усе ще ховаєм надії,

Що спадуть кайдани вікової зими,

І тоді здіймуть слово німії.

Заспівають гуртом братолюбний псалом,

В спільній праці зміцнять свої руки...

І засяє тоді над убогим селом

Світло правди, любові, науки;

І пророків своїх, що терновий вінок

Понесли за сльозу ту криваву,

Порозшукує люд між німих могило́к,

І воздасть своїм страдникам славу…

В той час ймення твоє пролуна з краю в край

І Тараса пізна всяка хата;

А поки над Дніпром, батьку наш, спочивай

Та чекай того славного свята!..

1881

Ночі темряві з завірюхами,

Окували ви землю кригою,

Вкрили геть її білим саваном,

Приоздобили в срібло-па́морозь…

Розпустили скрізь своє військо ви,

Військо грізнеє та нежалісне -

На утіху тьмі, на користь біді

І на бенкет злий горю лютому...

Ох, і в війську тім - темінь - перший бич,

Другий - кривда, гвалт від подужого,

А що третій вже - голод, вбожество

В спілці з неміччю та хворобами.

Не пускайте ж ви, ночі темряві,

Хоч до бідних сел вояків своїх,

А воюйте-но з містом крамарним,

Сильним дуками та заможними:

Тут поміряйтесь боєм з дужими,

Похизуйтеся міццю-силою,-

А завзяття й ми вам покажемо!

А то що́ за честь, що́ за славонька,

Бить безсилого, беззаступного,

Грабить бідного та убогого,-

На гробки нести дітей вдовиних,

Сиротить вдову безталанную,

Зоставлять її вік самісеньку

Лише з тугою непросвітньою!

1881

Я знову тут, прикований красою

Твоїх розко́ш, безкраїн чарівних,

І знов твоїм простором вільним гою

Вогонь душі, отруту ран чумни́х…

Там: у краю далекім - хуртовини

Ще кригою заковують плеса;

Там з холоду та лютої години

Дубіє люд по селах, по лісах…

А тут весна: в блакиті око гине...

Мов чаєчка, щось грає вдалині,

За хвилею з полу́дня хвиля плине

І плескотом гамує біль мені.

Небес шатро схилило в сині води

Незміряне приполіє своє;

Покірливий в час лагідної згоди

Буйнесенький лиш стиха заграє.

Куди не глянь - просторо й ясно всюди,

Страшних мурів не видко навкруги;

Не чуть плачу: далеко хижі люди,

Що й на братів готують ланцюги…

Але й тебе, вільнесеньке, у снози

Взять не здола зажера-чоловік,

Дарма тобі й північні ті морози -

Не закувать їм дужого повік!!

1881

Якщо доля велить полягти за свій край

В несподівану, ранню могилу,

Ти, мій батьку святи, серце скорбне втримай:

Смерть моя дасть одвагу і силу!

В нетремтячій руці поведе мене сам

На майдан, до катів, до сокири...

І без жалю, без сліз похилюся я там,

З серцем, повним надії та віри:

Що одужа народ, не знесе більш ярма

І розправить натруджені груди,

Що на рідній землі зникне, щезне пітьма

Сонце правди засяє повсюди,

І на вільних полях, в ниву власну рата́й

Кине зерна добірного жита,

І красуня дочка той збере урожай,

Не даю́чи напаснику мита.

Вас, діброви, гаї, у одежі рясній

Не побачу я в щасну годину;

Але кревний нарід, в своїй згадці ясній,

Пом’яне і мою домовину…

Задави ж, батьку мій, ти сльозу на очах

За вітчизну прийми мою плату:

Подивись, я сама, зацуравши той страх,

Сміло йду з ясним оком на стра́ту!

1881

Моя Україно! Як я тебе любив!

Твої луги, твої степи розлогі,

Дніпра ревучого славетнії пороги

І хвили золоті твоїх шовкових нив!

Як я любив у хмарах вишняку

Твої білесенькі, немов хустини, хати,

Поважну річ старих дідів чубатих

І плескіт дітвори веселий