Читати книгу - "Цар Соловей, Руданський"

class="v">Так водою й розіллюся,

Воском розтоплюся.

Звідки ти, царівно люба?

Де ти проживаєш?

Де ти царство своє пишне,

Пишний палац маєш?

Скажи, люба, щиру правду,

Чи-сь кого кохала?

Чи дала-єсь кому слово,

Чи ще не давала?

Як не дала-сь, мила, люба,

Зжалься надо мною,

Подаруй життям і віком,

Будь моєй жоною».

І обняв її царевич,

К серцю пригортає,

А вона йому на груди

Голову схиляє.

І, будь розум в неї в лобі,

Того б не бувало,

А то хміль, погане зілля,

Всеньку розібрало.

Хміль на груди каміннії

Голову схиляє,

Хміль причепу обіймає,

Йому промовляє:

«Я, царівна-королівна,

В степу проживаю,

Іще мужа не добрала-м,

Тілько добираю.

Сватався колись до мене

Жвавий невидимець,

А тепер за мене б'ється

Мій сусід мисливець.

Но, царевичу причепо,

Ти з них наймиліший,

Ти найкращий, найдобріший

І найрозумніший.

Я хотіла б тобі бути

Вічною жоною!

Тілько крила!.. Ой, не можу...

Стрепени рукою!»

І підняв царевич крила

І потряс крилами,

І посипались, як порох,

Коні з козаками.

І ті коні воронії

Тілько що держаться,

А козаки такі п'яні,

Що із ніг валяться.

IV

Незабаром злотокрила

О світі забула,

Похилилася па крісло

І, хмільна, заснула.

Для невинної дівчини

То крутий часочок,

І, будь тут на вітрогона,

Вінок не віночок.

Та причепа добре знає,

Що куди стріляє;

І по хаті походжає

І думу гадає:

«Отаке-то, добрі люди,

Все моє кохання:

Лиш над бочкою сидіти

Зрання до смеркання.

А о панстві і о царстві

Де вже мені дбати!

Значить, сильного сусіда

Мені страшно мати.

Але от моя сусідка -

Та ще й сильна дуже,

І для неї моє військо,

Хоть би й два, байдуже.

Як потрясе лиш, псяюха,

Обома крилами,

То насипле тих козаків

До стилої мами.

Біда, батьку! Що робити?

Та що і чинити?

Що ж чинити? Звісне діло,

Тра біду забити.

Що забити, то забити,

Я і сам то знаю,

Лиш сусіда ще їдного

Я на думці маю.

О, то шельма невидимець

Куди моя сила!

Його тілько і звоює,

Що ся злотокрила.

Ото треба одурити;

Скажу, що женюся,

І таки при панотцеві

З нею заручуся.

А щоб того дохопити,

Вдамся до горівки;

Без горівки куди п'ятись

До такої дівки!

Із мисливцем - і то билась!

Відігнала кримця!

А я, правду і сказати,

Що таке за птиця?

Так от! Треба підпоїти,

З нею заручитись,

А потому туманити,

Тілько не женитись.

Після того най звоює

Невидимця мила;

А там звісно, що зробити:

Відрубати крила».

V

Рано, тілько освітив бог,-

Усі троє встали,

Пішли в аеркву на молитву,

Службу відстояли.

Повернулись знов до чарки,

Випили всі троє,

І царевич, і аарівна

Сіли враз обоє.

І обоє сіли разом,

Разом обійнялись,

Обійнялись, розмовляли,

Щиро пілувались.

А піп, сивий, бородатий,

Тілько поглядає.

«О, то б славна була пара! -

До них промовляє.-

Хіба буде з вас, парівно,

Годі дівувати.

Чи ж не лучче вийти замуж,

Свого мужа мати?»

А царівна зрум'яніла,

Не одповідала,

Лиш царевича тісніше

Ручкою обняла.

«Що ж, життя,- царевич каже,-

Хіба заручімся!

І як буде воля божа,

То і оженімся».

Но царівна знов мовчала,

Не одповідала,

Лиш обняла ще тісніше

І поцілувала.

«Возьміть, отче, дві обручки,

Поблагословіте,

Освятіть їх, як годиться,

Та нас заручіте».

І узяв піп дві обручки,

І благословляє,

І коханків обручає,

Обручки міняє.

І коханки обручились,

Хрест поаілували

І присягу перед богом

На кохання дали.

Після того стали пити,

Доки хто іздужав,

І царівну хміль веселий

Перше всіх подужав.

Потім батюшка старенький

Спати положився,

Лиш причепа не упився,

Тілько розпалився.

І обняв царівну сонну,

Крила відклоняє

І обвився, обгорнувся

І все забуває.

VI

На великдень у вівторок

Злотокрила встала

І, що смачно спочивала,

Тілько й пам'ятала.

А тут милий її знову

Хмелем похмеляє

І до себе в своє царство

В гості запрошає.

І поїхала царівна

В гості до милого,

Погостила, нетямуща,

До Хоми святого.

Погостила, вина взяла;

В степи полетіла;

І там душу заливала,

Як душа боліла.

Так заручена царівна

Цілий рік прожила,

Лиш причепу обіймала

Та хмільнеє пила.

Але раз якось царівні

Вина недостало.

Пробудилося сумління,

Душу розгризало.

І шептало її, бідній:

«Що ти починила?

Свою славу, честь і волю -

Все ти погубила!»

І так тяжко її, важко,

І так сумно стало,

Ніби сто пудів заліза

На ї серце впало.

І не втерпіла царівна,

І кидає степи.

І, щоб душу закропити,

Летить до причепи.

«Ой царевичу причепо,

Тяжко мені жити,

Дай, коханий, вина чарку

Душу закропити».

«Пожди трохи, моя мила,-

Він відповідає.-

Чи ти знаєш невидимця,

Де він проживає?

Достань в него мені кримку,

Тогді будем пити,

Будем пити і гуляти,

Як у раю, жити».

Ізвинулась, полетіла

В степи злотокрила

І стріпнула раз останній

Свої пишні крила.

І найкращий чорний волос

З голови урвала,

Свому війську раз останній

Отамана дала.

І говорить отаману:

«Іди, милий синку,

Та вишукай невидимця,

Достань в него кримку».

VII

Як розсипались козаки

Всюди по степові,

Застукали невидимця

Десь у байракові.

Обступили наоколо,

Бідного спійняли

І убили, закопали,

Невидимку взяли.

А царівна невидимки

І не огляділа,

Тільки взяла й до причепи

Льотом полетіла.

І узяв причепа кримку,

І напоїв милу,

І поїхав з нею разом

В степи на могилу.

І зачали на могилі

Балом балувати;

Цілуватись, милуватись,

Пити і гуляти.

І нещасная царівна

Тяженько упилась

І на мамину могилу

Покотом звалилась.

Розпустились пишні коси,

Відхилились крила;

Що святого у дівчини,

Все вона відкрила.

І літає птах над нею,

«Вічну пам'ять» править,

А причепа ще раз бідну

Дівчину неславить.

І літає птах, співає:

«Горе тобі, мила!»

А причепа вже ламає

Золотії крила.

І виламав крило праве

Край самого тіла,

1 на рані, на глибокій

Крівля закипіла.

І виламав крило праве -

Лівеє ламає,

А відломлене тим часом

Життям відживає.

І ожило, і в