Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Воно на твій голос зреагувало, — пояснив Толоз.
— Алле як?..
Вау-ва.
Толоз притиснув струни й жестом покликав інших двох підійти ближче.
— Тут до академії зовсім близько, — прошепотів він. — Чаклунство витікає звідти потроху. Це відомий факт. Може, якийсь чарівник оце заставив. Дарованому щуру в зуби не заглядають. На гітарі вмієш?
Імп зблід.
— У сенсі, народне щось?
Він узяв інструмент. У Ллямедах народну музику не схвалювали, а тих, хто прагнув співати народних пісень, всіляко відмовляли: вважалося, що коли вже хтось так хоче косити конюшину й позирати на гарну дівчину, то цілком має на це право, хай би тільки пісень про це не писав. Гітари мали не найкращу репутацію — мовляв, грати на них якось... занадто просто.
Імп узяв акорд. Звук не був схожим ні на що з чутого ним доти: він дивним чином резонував і відлунював, ніби тікаючи й ховаючись серед звалищ інструментів, а тоді вертався, самостійно набувши неочікуваних гармонік. Від нього хребет свербів. Але навіть найгіршим музикантом на світі неможливо бути без бодай якогось інструмента...
— Непогано, — Толоз, розвернувся до старої й прискіпливо запитав: — Ви ж не скажете, що це музичний інструмент, правда? Гляньте тільки одна дошка лишилася.
— Толлозе, я не думаю, що... — почав Імп. Струни бриніли під його пальцями.
Стара оглянула інструмент.
— Десять доларів, — сказала вона.
— Десять доларів? Десять доларів? — перепитав Толоз. — Воно й двох не варте!
— Ага, — сказала стара. А тоді її обличчя якось по-неприємному пояснішало — так, ніби йшла на бій, у якому завиграшки переможе.
— А ще воно старезне, — додав Толоз.
— Антикварне.
— Ви хоч чули, як воно звучить? Годі налаштувати.
— Самобутньо. Таких майстрів у наш час і не знайти вже.
— Бо вони перевчилися робити як треба!
Імп опустив погляд на інструмент. Струни бриніли самі собою. Вони були синюваті й ніби розпливчасті — неначе ніколи не завмирали до кінця.
Він підніс інструмент до обличчя й прошепотів: «Імп». Струни тихо загули.
Тепер він побачив крейдяну мітку. Майже стерту. Просто відмітка. Крейдяна риска...
Толоз увійшов у раж. Кажуть, ніхто не вміє так торгуватися, як гноми, які поступаються кмітливістю й безсоромністю хіба тільки сухеньким стареньким пані. Імп спробував зосередитися на тому, що відбувається.
— Ну, гаразд, — саме казав Толоз. — То по руках, так?
— По руках, — сказала стара. — От тільки не смій на долоню плювати, це негігієнічно.
Толоз розвернувся до Імпа.
— Гадаю, я непогано впорався, — сказав він.
— Добре. Сллухай, це дуже...
— Є дванадцять доларів?
— Що?
— Задешево сторгував.
Позаду них щось грюкало. З-за стелажа показався Вапняк. Він котив перед собою величезний барабан і ніс під пахвою пару тарілок.
— Казав же, що не маю грошей! — просичав Імп.
— Так, але... Ну, всі завжди кажуть, що в них грошей нема. Це розумно. Не варто ходити й патякати, що в тебе гроші є. Хочеш сказати, у тебе насправді грошей немає?
— Так!
— Навіть дванадцяти доларів?
— Так!
Вапняк гупнув барабан, тарілки й стос нот на прилавок.
— Скільки за все?
— П’ятнадцять доларів, — сказала стара.
Вапняк зітхнув і виструнчився. На якусь мить погляд його зробився задуманим, а тоді він врізав собі по щелепі. Подлубався в роті та витягнув...
Імп закляк.
— Ану дай, дай я гляну, — швидко заговорив Толоз. Він швидко схопив побачене з долоні Вапняка, який не дуже-то й опирався, і підніс до світла. — Ого! Щонайменше п’ятдесят карат!
— Не візьму, — озвалася стара. — Воно в тролячій пащі побувало!
— А яйця, певно, їсте, так? — огризнувся Толоз. — І, правду кажучи, всім відомо, що у тролів зуби — чистий діамант.
Стара взяла зуб і уважно оглянула його при світлі свічки.
— Коли віднесу його до ювеліра на Нетацьку, там за нього двісті доларів дадуть, — сказав Толоз.
— А я кажу, що тут і зараз ціна йому п’ятнадцять, — сказала стара. Діамант вона уже встигла по-штукарськи непомітно заховати десь при собі й нахабно всміхалася на весь рот.
— А могли ж просто його в неї відібрати, — сказав Толоз уже надворі.
— Алле ж вона старенька беззахисна жіночка, — заперечив Імп.
— Саме так! Я про це й кажу! — Толоз глянув на Вапняка. — І в тебе таких повен рот?
— Ага.
— А я от саме господареві за два місяці оренди завинив...
— Навіф і не думай, — спокійно сказав троль. Двері за ними грюкнули зачинившись.
— Слухайте, вище носа, — сказав Толоз. — Влаштую нам завтра виступ. Не хвилюйтесь. Я в цьому місті всіх знаю. Ми троє... це вже гурт.
— Ми ще навіть не зіграллися, — завважив Імп.
— На ходу зіграємось, — сказав Толоз. — Вітаю у світі фахового музикантства.
Про історію Сюзен знала небагато. Цей предмет завжди видавався їй винятково нудним. Нецікаві люди робили одні й ті самі дурниці знов і знов. Який у цьому сенс? Кожний наступний правитель був схожим на попереднього.
У класі розбирали якесь повстання, яке влаштували селяни, бо не хотіли більше бути селянами, але оскільки знать перемогла, то селянами вони перестали бути дуже швидко.
Якби ж вони дали собі клопіт навчитися читати й придбали підручники з історії, то знали би про непевність такої зброї, як коси й вила, у бою проти арбалетів і шабель.
Якийсь час Сюзен упіввуха слухала, а тоді нудьга взяла гору, і вона дістала свою книжку, дозволивши собі зникнути з поля зору навколишнього світу.
— ПИСК!
Сюзен глянула вбік.
На підлозі біля її парти хтось був. Створіння нагадувало скелет щурика, вбраний у чорну мантію. У руках воно тримало крихітну косу.
Сюзен повернулася до книжки. Таких створінь не існувало. Цього вона була цілком певна.
— ПИСК!
Сюзен знову глянула вниз. Створіння нікуди не поділося. Учора на вечерю були тости з сиром. Звісно, коли їсти таке на ніч, усяке може зранку ввижатися, — принаймні так пишуть у книжках.
— Тебе не існує, — сказала Сюзен. — Ти просто крихта сиру.
— ПИСК?
Коли створіння впевнилося, що Сюзен звернула на нього увагу, то витягнуло з-під мантії крихітну клепсидру на срібному ланцюжку й
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Душевна музика, Террі Пратчетт», після закриття браузера.