Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

— Перепрошую, — я відсовую стілець. — Мабуть, мені краще піти. Якщо ви не проти.

— Так, звісно.

Ґленн встає і прямує до дверей, щоб відчинити їх мені. Перш ніж повернути ручку, він зупиняється.

— Я щойно розмовляв телефоном зі Службою рибних ресурсів та диких тварин. Вони відправили сюди свого найкращого ловця. Ми впіймаємо цього звіра. Якщо це хоч якось вас розрадить.

Я відповідаю слабкою посмішкою.

— Ми обоє знаємо, що не розрадить. Ведмідь просто був ведмедем, — я роблю глибокий вдих, та повітря не хоче рухатись усередину. — Їй слід було краще підготуватися.

— Не нарікайте на неї, — відповідає Ґленн.

Я підводжу погляд. Мої слова лаконічні та сповнені ненависті до себе.

— Я нарікаю не на неї.

Розділ

9 Північ

Надвечір мене висаджують на стоянці мотелю разом із картонною коробкою, в якій моє взуття, ноутбук та інші речі, що їх забрали з мого номера та «Експлорера».

У дверях номера досі тріснута рама в тому місці, де їх висаджував спецпідрозділ. Варто було би, мабуть, попросити переселити мене в інший, та мені байдуже.

Я зачиняюся в номері й замикаю двері на ланцюг, щоб не теліпалися. Ліжко досі розстелене, та, здається, подушки хтось совав. Якби мене спитали, я б сказав, що хтось провів по них липучим роликом, збираючи волосся. Підозрюю, шукали не лише кров Джуніпер. Шукали будь-які її сліди.

Доки ми з детективом Ґленном розмовляли, лаборантка проводила побіжний огляд знайденого.

Якби вони виявили на моїх простирадлах чи в зливі душу довгу каштанову волосину, готовий закластися, що Ґленн би невинно запитав, ночував я сам чи мав компанію. Таким би був перший крок, щоб з’ясувати, чи я не брехун і не потенційний убивця.

Я впевнений, що Ґленн уважно мене оцінював, аж доки я не полишив відділок. Він зустрічав сотні, а може, й тисячі винних. Певен, він знає, на що слід звертати увагу. Кожен із нас унікальний, однак реагуємо ми всі більш-менш однаково.

Мене легко можна назвати неемоційною людиною. Та, гадаю, такий я і є, якщо говорити буквально.

Коли помер батько, я з відкритого хлопця, щоб не сказати екстраверта, перетворився на відлюдька. Мати відправляла мене до кількох психологів. Усе переймалася, що я неправильно даю раду своєму горю.

Сидячи в їхніх кабінетах, я міг висловлювати свої почуття лише в стилі «так-чи-ні». Коли один із психотерапевтів, доктор Блейклі, дав мені письмовий тест із конкретними запитаннями про мої почуття, раптом те, що відбувалося в моїй голові, прояснилося — принаймні для Блейклі й мене самого.

Блейклі всадовив поруч мою матір і прямо сказав їй, що я даю собі раду краще, ніж можна було очікувати. Я не соціопат і не позбавлений почуттів. Я лише не виявляю внутрішніх переживань чи навіть не розпізнаю їх так, як це роблять інші люди, або за той самий час.

Проблема в тому, що ми очікуємо емоційної складової почуттів. Люди — соціальні примати, і наш досвід має якось проявлятися, щоб його розпізнавали інші.

Мати ніколи не бачила, як я плачу. Я вважав, що саме це її й непокоїть і саме тому вона відправляє мене до різних терапевтів. Коли я трохи підріс і вже мав перевагу власного бачення — плюс трохи інформації, якою зі мною поділився її другий чоловік, Девіс, — я нарешті зрозумів, чому вона постійно шукала іншої точки зору.

Вона ніколи не плакала.

Мати не могла визнати власної провини за невисловлені емоції, що їх люди мають проявляти зі смертю коханих.

Не сумніваюся, що вона глибоко переживала втрату мого тата. Знаю, що щиро його любила. Як і всі навколо. Він був безкорисливою людиною і помер, намагаючись допомогти іншим.

Я ніколи не оцінював материне почуття втрати за її поведінкою. Все було просто, мов рівняння. Коли тато помер, відголоски бурхливого сміху та світло, що його він, здавалось, випромінював на весь наш будинок, зникли. Навіть люди, які заходили до нас уперше, відчували: чогось бракує.

Сьогодні це нагадує мені одну з історій вітчима про те, як він їхав поїздом із Західної Німеччини у Східну коли служив у Берліні. Девіс розповідав, що мовби потрапив із кольорового фільму в чорно-білий.

Коли тато був живий, світ був сповнений барв. А після його смерті кольори існували лише мов числа у списку відтінків. Усе здавалося приглушеним.

Моєю реакцією на смерть Джуніпер став гнів, що не знаходив виходу. Може, зараз Ґленн і вірить, що я її не вбивав, та, лежачи у своєму ліжку, дивлячись на стелю, я гадаю, чи не здався йому людиною, яка могла б це зробити.

Що я мав сказати, коли він назвав її ім’я? Як мав змінитися мій вираз обличчя? Не знаю. Та певен, що нічого не робити й тупо дивитись поперед себе, мов грецька статуя, — реакція неправильна.

Наприкінці нашої розмови Ґленн дав мені ще одну можливість зреагувати як нормальна чутлива людина, коли сказав, що ведмедя спіймають. Я відповів як науковець, а не як повнокровний чоловік, що має керуватись жагою помсти за таку несправедливість.

А тепер начистоту: я ненавиджу того довбаного ведмедя.

Можливо, він і поводився так, як того вимагали інстинкти, але так само поводяться Ебола чи холера. Якби я міг, я би стер їх із лиця планети.

Ведмеді — захопливі тварини, що мають із нами більше спільного, ніж ми усвідомлюємо. Вони адаптувались майже до такої самої кількості середовищ, що й ми. Це надзвичайно успішні й розумні ссавці.

Вони заслуговують на наш захист.

Але не цей. Надто дурний, щоб зрозуміти, що безвинна дівчина не становить загрози, він має померти.

У цю мить мені хочеться бути там, із мисливцями, намагатися вистежити його.

Ось що я мав сказати Ґленну. Правильною реакцією був би гнів та бажання щось удіяти.

Він, певно, вважає, що я значно гірше, ніж просто неемоційний.

Боягуз.

Справжні чоловіки, чоловіки, що ніколи не були знайомі з Джуніпер, зараз у лісі, шукають її вбивцю.

А я в кімнаті з клімат-контролем, за майже замкненими дверима, серджуся через нездатність проявляти злість на людях.

Як би не засуджував мене Ґленн, цього все одно було б недостатньо. Я жалюгідний.

Не в змозі висловити свій розпач, я гірше, аніж просто жалюгідний. Я абсолютно безсилий.

Я лежу непорушно. Дзвонить телефон.

Це детектив Ґленн.

— Ми його впіймали, — захоплено каже