Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

- Не знаю, – відпиває воду тато.
- Ти не дзвонив йому? Не пропонував прийти на вечерю?
Це дивно для батьків. У вихідні вони вимагають, щоби ми всі були за одним столом. Можна сказати – сімейна традиція.
- Ми з ним домовилися, що не обмежуватимемо його свободу. Головне, щоб приходив додому на ніч, не вживав заборонених препаратів і в цілому не робив вчинків, які могли б очорнити наше з вами прізвище.
Ото як…
Переводжую погляд на Тару, яка у відповідь знизає плечима.
- А як сімейна традиція?
- Ми будемо вводити її для Скайлера поступово, - пояснює мама, - Не хочемо одразу вганяти його в рамки. Він звик жити вільніше, і щоб уникнути можливі сварки, ми не хочемо різко його обмежувати.
- Тобто я теж можу ходити куди завгодно, головне дотримуватися цих правил? – Зак, очевидно, теж вихопив основний контекст, бо відразу хапається за надану можливість виторгувати для себе більше вільного часу поза стінами будинку.
- Начебто в тебе і так свободи недостатньо? – заламує брову тато, з апетитом розправляючись із запеченою качкою.
- Ну, знаєш, коли я цілий день удома не з'являюся, ви з мамою телефон обриваєте. А я може самостійності хочу?
- Це тому, що ми тебе любимо, - відповідає мама, жартома кидаючи в нього помідор черрі.
Він ловить його і закидає собі до рота.
Намагаюся поставити себе на місце Скайлера, але не виходить. Мені важко уявити, як це все життя жити з іншими чужими дітьми і не відповідати на десять пропущених від мами, якщо я вчасно не підніму слухавку.
Напевно, батьки все ж таки краще знають що роблять. Та й зізнатися, без його присутності за столом набагато спокійніше. Не треба боятися нових суперечок і переживати про те, чим кожна з них загрожує моїй родині.
Тряхнувши головою, я накладаю в тарілку шматочок лосося і салат.
Без Скайлера Заку нема кого чіпляти, тому вечеря проходить у чудовій обстановці. Прямо як раніше.