Читати книгу - "Доктор Сон"

Роза на це не звернула уваги.

– Скільки тобі років, милочко?

– Двадцять вісім.

Вона ретушувала свій вік, відтоді як досягла великого числа «три нуль».

Роза поглянула на неї, усміхаючись, не кажучи ані слова. Енді зустрілася з тими її гарними сірими очима на п’ять секунд і змушена була опустити погляд. Але при цьому її очі вперлися в ті розкішні груди, незагнуздані, але без жодних ознак провисання. А коли знову глянула вище, очі її не сягнули далі губ цієї жінки. Тих її коралово-рожевих губ.

– Тобі тридцять два, – промовила Роза. – О, це лише потрошку проявляється – тому що ти жила важким життям. Життям втікачки. Але ти все ще гарненька. Залишайся з нами, живи з нами, і за десять років від сьогодні тобі насправді буде двадцять вісім.

– Це неможливо.

Роза усміхнулась.

– Через сто років від сьогодні ти виглядатимеш і почуватимешся на тридцять п’ять. Поки не приймеш духу, тобто. По тому тобі знову стане двадцять вісім, тільки почуватимешся ти на десять років молодшою. І ти прийматимеш дух часто. Живи довго, залишайся молодою, харчуйся добре: це ті три речі, які я пропоную. Як вони тобі?

– Надто гарно, щоби бути правдою, – сказала Енді. – На кшталт отих рекламних оголошень, що обіцяють тобі застрахувати життя за десять доларів.

Вона не зовсім була неправа. Роза не сказала жодної брехні (принаймні поки що), але були речі, про які вона не розповідала. Як, скажімо, інколи гостро не вистачає духу. Як не кожний пережив Навернення. Роза припускала, що ця зможе, і Волоський Горіх – лікар-аматор Правдивих – обережно з цим погоджувався, проте справжньої впевненості не існувало.

– І ви з вашими друзями називаєте себе…

– Вони мені не друзі, вони моя сім’я. Ми – Правдивий Вузол. – Роза, сплівши разом пальці, простягнула руки до обличчя Енді. – І що пов’язане, того ніколи не можна розв’язати. Тобі варто це зрозуміти.

Енді, яка вже знала, що зґвалтована дівчина ніколи не зможе стати незґвалтованою, прекрасно це розуміла.

– А хіба маю я якийсь інший вибір?

Роза стенула плечима:

– Тільки лихі, милочко. Але було б краще, якби ти цього захотіла. Так Навернення пройде легше.

– А це боляче? Те Навернення?

Роза усміхнулася і промовила першу відверту брехню:

– Зовсім ні.

Літній вечір на околиці певного міста на Середньому Заході.

Десь люди дивилися, як хвиськає своїм батогом Гаррісон Форд; десь президент-актор безсумнівно усміхався своєю сумнівною посмішкою; тим часом, як Енді Стайнер у таборі автокочовиків лежала на придбаному в крамниці дешевих цін м’якому шезлонгу, купаючись у світлі фар «ЕрфКрузера» Рози і ще чийогось «Віннебаго»26. Роза пояснила їй, що, хоча Правдивий Вузол володіє кількома кемпінговими теренами, цей автотабір не належить до їх числа. Але її передовий агент здатен викуповувати право ексклюзивного використання подібних цьому місцин у бізнесів, які манячать на межі банкрутства. Америка переживала рецесію, але для Правдивих гроші не були проблемою.

– Хто цей передовий агент? – запитала Енді.

– О, він вельми пробивний парубок, – усміхаючись, відповіла Роза. – Здатен очарувати пташок, щоб ті злетіли з дерева йому в руки. Ти з ним невдовзі познайомишся.

– Він ваш особливий хлопець?

На це Роза розсміялася й погладила Енді по щоці. Доторк її пальців породив гарячого черв’ячка збудження в животі у Енді. Щоб їй сказитися, але той дійсно в ній ворухнувся.

– Тебе пройняло, правда? Гадаю, все з тобою буде гаразд.

Можливо, але, лежачи зараз тут, Енді більше не відчувала збудження, лише страх. У голові їй ряхтіли новинні репортажі отого кшталту, де повідомлялося про тіла, знайдені в канавах, тіла, знайдені на лісових прогалинах, тіла, знайдені на дні висохлих колодязів. Жінки і дівчата. Майже завжди жінки і дівчата. Ні, не Роза її лякала – не дуже-то вона – крім неї, там були ще й інші жінки, але були також і чоловіки.

Роза опустилася на коліна поряд з нею. Сліпуче світло фар мусило б перетворити її обличчя на різкий і потворний чорно-білий ландшафт, але справдилося протилежне: натомість воно зробило її ще вродливішою. Вона знову погладила Енді по щоці.

– Не бійся, – промовила вона. – Не бійся.

Обернувшись до однієї з присутніх жінок, невиразно миловидої істоти, яку вона назвала Тихою Сарі, Роза кивнула. Сарі кивнула їй у відповідь і увійшла до монструозного автодому Рози. Тим часом інші почали формуватися в коло навкруг садового шезлонга. Енді це не сподобалося. Щось у цьому було жертовне.

– Не бійся. Скоро ти станеш одною з нас, Енді. Одною з нами.

«Якщо, – подумала Роза, – не зациклишся нанівець. У такому випадку ми просто знищимо твій одяг у сміттєспалювачі за громадською вбиральнею і завтра вирушимо в дорогу. Спиток не збиток».

Але вона сподівалася, що такого не трапиться. Ця їй подобалася, і її талант усипляння може придатися.

Сарі повернулася зі сталевим, схожим на термос балоном. Вручила його Розі, і та зняла з нього червоний ковпачок. Під ним виявилося сопло і вентиль. Енді цей балон здався якимсь не позначеним написами отруйним аерозолем проти комах. Майнула думка підхопитися з шезлонга й кинутися навтьоки, та тут же їй згадався кінотеатр. Ті руки, що сягнули всередину її голови, утримуючи її на місці.

– Дідо Флік? – запитала Роза. – Ти поведеш нас?

– Радо.

Це відгукнувся той старий, з кінотеатру. Зараз, увечері, він був одягнений у бахматі шорти-бермуди рожевого кольору, білі шкарпетки, підтягнуті вгору на його кістлявих гомілках аж до колін; і в пласких біблійних сандаліях. Енді він здався схожим на Дідуся Волтона27 після того, як той два роки просидів у концентраційному таборі. Він здійняв угору руки, й услід за ним всі решта скинули вгору руки. Зчеплені таким чином, висвітлені силуетами у перехресних променях фар, вони скидалися на вервечку якихось потойбічних паперових ляльок-витинанок.

– Ми Правдивий Вузол, – проголосив він. Голос, що виходив із цих западистих грудей, більше не тремтів; зараз звучав глибокий і лункий голос значно молодшого чоловіка.

– Ми Правдивий Вузол, – відгукнулися вони. – Що пов’язане, тому ніколи не бути розв’язаним.

– Ось ця жінка, – промовив Дідо Флік. – Чи приєднається вона до нас? Чи пов’яже вона своє життя з нашим життям і стане одною з нас?

– Кажи «так», – підказала Роза.

– Т-так, – спромоглася Енді. Серце