Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

зиск. Я ні на чому не втрачав грошей. Моїх свиней різали і їли. З них виготовляли шинку й рукавички, желатин і добрива. А яка користь була з мене? Що я собою являв? Думаю, я був своєрідним бовваном. Такі суб’єкти, як я, і справді більше скидаються на бовванів, ніж на людей. Вимитий, чистий, вбраний у дорогу одіж. Під дахом – ізоляція, у вікнах – термошибки, на підлозі – пухнасті килими, а на килимах – меблі, а на меблях – чохли, а на матерчатих чохлах – чохли пластикові; і шпалери, і драпування! Усе підметене, все начищене. І хто в центрі всього цього? Хто тут найголовніший? Я – людина!

Та для кожної людини настає день, неодмінно настає день божевілля і сліз.

Я вже згадував про те, що в моєму серці оселився неспокій, що там знову й знову озивався внутрішній голос, повторюючи: «Я хочу, хочу, хочу!» Він озивався щодня надвечір, і коли я намагався приглушити його, він лунав ще голосніше. Він твердив те саме: «Я хочу, хочу!»

І я, бувало, запитував: «Чого ж ти хочеш?»

Та нічого іншого він мені не казав. Він завжди промовляв тільки одне: «Я хочу, хочу, хочу!»

Я пробував поставитись до нього, як ми ставимося до хворої дитини, частуючи її віршиками або цукерками. Я виводив його на прогулянку, бігав із ним наввипередки. Я розважав його, співаючи йому колискових пісень або читаючи книжку. Та все марно. Я перевдягався в комбінезон, ставав на драбину й тинькував тріщини в стелі; я колов дрова, водив трактор, чистив свинарник. І все дарма! Звук того голосу пробивався крізь бійки, крізь п’яний чад, крізь тяжку працю, він лунав у полі й у місті. Жодна покупка, хай яка дорога, не послаблювала його. І я втрачав терпець і допитувався з нього: «Ну скажи мені, скажи, чого ти домагаєшся? Може, тобі чимось дошкулила Лілі? Може, ти хочеш якоїсь бридкої хвойди? Може, ти голос моєї хоті?» Та цей здогад справджувався не більше, ніж решта. Вимога лунала все дедалі гучніше й гучніше: «Я хочу, хочу, хочу, хочу, хочу!» І я заходився плачем, я починав благати: «Ну скажи мені, прошу тебе, скажи! Скажи, чого ти хочеш!» Аж поки терпець у мене уривався, і я заявляв: «Ну гаразд, гаразд! Рано чи пізно я випитаю твою таємницю, дурню. Будь певен, що випитаю!»

Ось це і змушувало мене казитися. На третю годину дня я вже був у розпачі. І тільки по заході сонця голос давав мені спокій. Хоч іноді я, мабуть, забував про нього, бо о п’ятій вечора він раптом ніби виключався сам собою. Америка – велика країна, і кожен у ній трудиться, кожен щось виготовляє, копає землю, водить бульдозер, машину, щось вантажить або розвантажує, і, думаю, в тому самому ритмі й страждають усі ті, хто страждає. Кожен прагне не відставати від решти. Я випробував усі засоби, які тільки міг придумати. Звичайно, в епоху божевілля розраховувати на те, що божевілля тебе обмине, це теж форма божевілля. Ще однією формою божевілля слід вважати надмірне прагнення до тверезого глузду.

Серед усіляких лікувальних засобів я випробував і гру на скрипці. Якось я нишпорив у коморі й натрапив на запорошений футляр, відкрив його і знайшов у тому невеличкому саркофазі інструмент, на якому грав мій батько; скрипка видалася мені схожою на дівчину з лебединою шиєю і гарно вигнутим станом, але смичок був розтріпаний, і волосінь на ньому теліпалася. Я взяв смичок, підкрутив гвинта і провів по струнах. Скрипка видала хрипкий, плаксивий звук. Ніби живе створіння, яким довго нехтували. Тоді я спробував пригадати свого старого. Можливо, він би гнівно це заперечив, але ми з ним на диво схожі. Він теж не міг пристосуватися до тихого, спокійного життя. Він бував жорстоким і несправедливим до мами. Якось він цілих два тижні примушував її лежати долілиць у нічній сорочці під дверима своєї кімнати, перш ніж простив їй якісь дурні необачні слова на зразок слів Лілі, коли вона сказала в телефонній розмові, що мене нічим не вб’єш. Як і я, він був дуже міцний, та коли почав підупадати, а надто після смерті мого брата Діка (завдяки якій я став у сім’ї єдиним спадкоємцем) батько усамітнився і дедалі частіше грав на скрипці. Помалу я поновив у пам’яті його зсутулену спину, пласкі, а може, викривлені, стегна, бороду, що, здавалося, стриміла, мов утілення протесту, із самої його душі, хворобливо-біле обличчя, якого не могла зарум’янити рідка й холодна кров старої людини. Колись густі й пишні, його баки втратили кучерявість, і корпус скрипки притискав їх до ключиць, поки батько зирив лівим оком на гриф, і його великий, худий лікоть совався туди-сюди, а скрипка тремтіла й плакала.

Отже, я вирішив: «Спробую-но і я». Я опустив віко футляра, застебнув пряжки й поїхав до Нью-Йорка, де звернувся в ремонтну майстерню на П’ятдесят сьомій вулиці і попросив настроїти скрипку. Коли її довели до ладу, я пішов у науку до старого мадяра на ім’я Гапоні, який мешкав неподалік від Барбізонської площі.

На той час я вже розлучився і жив на своїй фермі самотою. Старенька міс Ленокс, що мешкала через дорогу, щоранку приходила до мене зготувати сніданок, а більш мені не треба було нічого. Френсіс залишилася в Європі й жила тепер там. І ось одного дня я, поспішаючи з футляром під пахвою на П’ятдесят сьому вулицю на урок, зустрів Лілі. «От і чудово!» – сказав собі я. Я не бачив її понад рік, відтоді як посадив на паризький поїзд, але ми відразу ж поновили приязні, невимушені стосунки, ніби й не розлучалися так надовго. Її велике чисте обличчя не змінилося. Воно не було і відтоді вже ніколи не буде спокійним, та мені воно видалося прекрасним. Правда, Лілі пофарбувала волосся. Тепер воно в неї було жовтогаряче – досить недоречного кольору, як на мене, – і розділялося від середини лоба, мов дві половини театральної завіси. Високим і гарним жінкам часто бракує смаку – це просто їхня біда. Лілі підфарбовувала тепер і очі в такий спосіб, що вони здавалися неоднаковими завдовжки. І як би ви повелися, зустрівшись із такою особою і переконавшись, що вона «така, яка була завжди»? І що б ви подумали, якби ця висока жінка (на зріст не менш як шість футів)