Читати книгу - "І прибуде суддя"

Людмилиними ногами. Нарешті попереду забіліла будівля лікарні. Жодного вогника, як і в інших будинках, не було видно. Центральні двері виявилися, як і слід було сподіватися, замкненими. Я рушив довкола будинку, придивляючись, чи нічого не написано на дверях. Побачивши табличку «Приймальне відділення», загримав у двері.

Гримати довелося довго, дуже довго, вже міг прокинутися цілий будинок, але за дверима ані шелеснуло. Розпачливо озирнувшись, я побачив лавку обіч алеї, що вела до дверей. Поклав Людмилу, яка при цьому сіпнулася і застогнала, а тоді знову кинувся до дверей, загамселив руками й ногами.

Звук почувся не з-за дверей, а з вікна другого поверху.

– Гей, чи ви там здуріли? – озвався раптом сердитий чоловічий голос. – Хто там розгрюкався? Тут же лікарня, люди хворі, щоб вас чорти взяли.

Я підвів голову й побачив на тлі затемненого вікна якийсь невиразний силует.

– Зараз кину вам на голову вазона, тоді перестанете будити хворих людей, – грізно пообіцяв силует.

– Я теж приніс хвору, – сказав я. – Вона непритомна, а мені ніхто не відчиняє.

– А чому вам мають відчиняти, коли ці двері давно вже забиті, – сказали згори.

– Де ж тоді приймальне відділення?

– А он там, з правого боку, у флігельку, – вже менш сердито відповів хворий. – Там на дверях написано «Лабораторія». Але ви заходьте. Там уже давно приймальне відділення. І лікаря чергового там знайдете.

– Спасибі, – мовив я, взяв на руки свою дорогоцінну ношу й попрямував до флігелька, оточеного садом, який і я тепер угледів.

Як не дивно, двері виявилися незамкненими. Ледве я штовхнув їх, як вони відчинилися. У кінці вузького коридору побачив ще одні. Коли наблизився до них, двері розчинилися. На порозі стояла вродлива жінка років сорока в білому халаті.

– Заходьте, заходьте, – сказала вона. – Ми вас чекаємо.

– Чекаєте? – здивувався я.

– Так, – сказала жінка-лікар. – Нам зателефонували, що до нас несуть важко травмовану дівчину. Зараз сюди прибуде бригада лікарів зі «швидкої допомоги». Хірурга я також викликала. Кладіть її сюди, – вона показала на кушетку.

«Все-таки той жебрак виявився не такою сволотою, як я гадав», – утомлено й радісно водночас подумав я, обережно опускаючи Людмилу на канапу, застелену білосніжним простирадлом.

– Що з нею? – спитала лікар, нахиляючись над провідницею.

– Вона випала з потяга чи хтось виштовхнув її, – пояснив коротко.

– Але ж вона… – Лікар узяла Людмилу за руку, стала намацувати пульс. – Вона ж мертва.

– Мертва? – скрикнув я.

Лікар притулилася до Людмилиних губ, певно, вслухаючись, чи є дихання, тоді почала масажувати їй серце. Тим часом зачувся шум, різко розчинилися двері і до маленької кімнати зайшли четверо в білих халатах. Це були лікарі зі «швидкої допомоги» й санітари. Один із них, певне, зрозумівши, в чому річ, відразу розчинив вікно. Вони масажували серце, дали Людмилі укол. Але всі їхні зусилля виявились марними. Провідниця так і не ожила.

* * *

Лікарка записала всі мої дані, занотувала мою розповідь.

– Ви ж розумієте, що ми мусимо повідомити ще й міліцію, – сказала вона.

– Звичайно, розумію.

– То ви будете працювати в нашому суді? – уточнила вона після того, як подзвонила у райвідділ міліції.

– Напевне.

Я відчував страшенну втому, що зростала з кожною миттю. Наче зі смертю провідниці з мене самого поволі витікало життя. Людмила лежала, мовби просто заснула, готова от-от розтулити повіки, поглянути зі знайомим смутком у таких великих і печальних очах.

Ця її свіжість, здавалося, зростала також щомиті, і я зовсім не здивувався б, якби вона усміхнулася. «Смерть її для мене зовсім нереальна», – раптом подумалось мені, але цікаво: чи відчувають те саме ці люди?

Лікарі «швидкої», як виявилося, думали про зовсім інше.

– То ми завеземо її у морг? – спитав один із них.

– Може, спочатку додому? – запропонував його старший колега. – Це ж Людка Чернякова, старого Черняка, що на Вощанівці живе.

– Людмила Черняк? – скинулася чергова. – Н-не може бути…

– Чому не може? – здивувався лікар. – Я точно знаю. Я ж місцевий. Та що з вами, колего?

Чергова справді мала дуже дивний вигляд: налякана і спантеличена – вона не тільки зблідла, а якось боязко поводила очима, наче на неї мали от-от напасти люди, котрі були поруч, або ж мав з’явитися хтось страшний з-за дверей, на які вона позирала з невимовним жахом.

– Розумієте… – Далі вона видала щось булькотливе, схоже на «бдвтж»…

Вона ковтнула друге слово, подивилася так, ніби забула мову.

– Вам погано? – кинувся до неї старший лікар.

– Ні-ні. – Лікарка відставила руку з розчепіреними пальцями, інстинктивно боронячись від його доторку. – Розумієте… Річ у тім, що нам дзвонила жінка.

– То й що? – не зрозумів лікар «швидкої» – у його погляді теж проростав острах.

– Жінка, яка назвалася Людмилою Черняк, – тихо, мов боячись, що її хтось почує, вимовила чергова. – Вона й повідомила, що мають привезти важко травмовану дівчину. Попросила все підготувати. Вона говорила якось так, – жінка затулила лице руками, – якось так говорила…

– Хіба одна Людмила Черняк є на світі? – розважливо сказав молодий лікар і запитливо подивився на старшого.

– Взагалі-то Черняків у Старій Вишні кілька, – подумавши, відповів той. – Сімей три-чотири. А може, й більше, я всіх не знаю. Але… Але ще одної Людмили Черняк, здається, немає.

– Може, вона сама подзвонила, поки ще не втратила свідомість? – припустив молодий і подивився на мене. – Де ви її знайшли?

– Біля колії, – відповів я. – Але там телефону я не помітив. Це збоку від станції.

– Може, хтось так вас розіграв?

– Розіграв? – здивувалася чергова. – Навіщо? З такими речами не жартують.

– Що ж тоді виходить? – спитав наче сам себе молодший лікар.

– Стривайте, – сказала чергова. – Ось ви кажете, що вона місцева, – кивнула в бік померлої. – Але ж оцей добродій, – тепер вона хитнула головою на мене, – цей добродій каже, що це провідниця з потяга, який щойно зупинився у Старій Вишні і яким він сам приїхав.

– Так, я чув, що вона була провідницею, – мовив старший лікар. – Тоді що ж сталося? – Він і собі пильно подивився на мене.

– Звідки я знаю? – трохи сердито сказав я. – Що вона місцева, мені розповів жебрак, який почув її крик. Ми з ним разом знайшли цю дівчину біля колії, я вже про це щойно казав. Тільки жебрак чомусь відмовився далі її нести, навіть іти разом зі мною.

Я вимовив це й раптом відчув, як мурашки пробігли по шкірі – пригадав слова жебрака про те, що, коли принести провідницю до лікарні, вона помре. «Ідіотство якесь, – подумалось мені, – звідки йому було те знати?» Хоча це можна було передбачити з її стану. Але той