Читати книгу - "Дракон із шоколадним серцем"

Шлунок мій аж скрутився від самого вигляду того частування, але я поступилася.

Люди їдять найхимерніші речі. На щастя, моє нове людське тіло, очевидячки, також було не проти. Від цього їхнього сиру не заскімлили ані горло, ані живіт. І від молока також. Їхній смак не здався мені огидним. Дідові було б страшенно за мене соромно. Але овочі я все одно не їстиму!

Ґрета спостерігала за мною мало не по-драконячому пильно, допоки я не доїла весь сир і не допила молоко. Потім задоволено зітхнула й мовила:

— Отак. Тепер з тобою все буде гаразд, еге ж? Я перебинтую чимось твої ступні, щоб не кровили, поки ми їхатимемо, а як дістанемося дому, ти одразу зможеш узятися до роботи.

Я витерла краплини молока з підборіддя й нашорошено глянула на неї. Я завжди знала, що в людців мізки мацюпусінькі, але в цієї особини ще й пам’ять була геть дірява.

— Я збираюся працювати в шоколадному будинку, — нагадала я. — І не маю наміру бути за покоївку ані вам, ані комусь іншому. Затямили?

— Так, авжеж, певна річ, — пробурмотіла вона. — Як я могла забути? А тепер посидь-но спокійно і, допоки ми не дістанемося міста, дозволь нам самим про все подбати. Адже, слово честі, самотою ти б ніколи не знайшла його. — Вона поплескала мене по плечу. — Тобі пощастило, що ми на тебе натрапили. Знаєш… — Вона стишила голос і нахилилася ще ближче, аж затиснувши мене між собою й Фрідріхом. — Мій кузен Ґеорґ бачив, як над цими горами якось пролетів дракон! Подейкують, десь там є ціле кубло цих лютих створінь…

— Ґрето, ну ж бо… — Фрідріхів голос звучав зморено.

— Та я серйозно! — вигукнула Ґрета. — Ач, нікому не подобається про них говорити, але ж вони справді існують, ти ж знаєш! І немає сенсу вдавати, ніби це не так! Може, вони за нашого часу й тримаються подалі від великих міст і ферм, але кожному, хто мандрує горами, загрожує небезпека. Ой лишенько, та мені так лячно щоразу, коли ми їдемо! Еге ж, Фрідріху?!

Фрідріх у відповідь лише важко зітхнув. Мені здалося, ніби я побачила, що кінь роздратовано стенув вухами. Та не мені його судити.

— Не знаю, чому король дозволяє їм тут лишатися, — мовила Ґрета. — Я завжди кажу, що йому слід відрядити бойових магів, щоб уколошкали їх усіх раз і назавше. Я тоді достеменно краще спатиму вночі. І чимало достойників у місті цілком і повністю зі мною згодні!

— Уколошкали драконів? — Я вже не могла стримуватися й задерла голову, щоб глянути на неї. — Чи ви здуріли?

У неї аж щелепа впала.

— Оце грубіянка!

Я спохмурніла.

— Ці дракони з’їдять тих ваших магів усіх до одненького, якщо ті лише до них поткнуться.

— І я про це кажу, — пробурмотів Фрідріх. — Король — розумна людина, Ґрето. Він не хоче лізти до драконів. Ніхто не хоче.

Ну, взагалі-то я хочу. Я б усе що завгодно віддала, щоб потрапити назад до своєї родини, особливо тієї миті.

Але бідарка відносила мене далі й далі від нашої печери — з кожним цоканням здоровенних конячих копит. Фрідріх із Ґретою досі сперечалися, як краще вчинити з драконами: отруїти, заклясти, триматися від них подалі (Фрідріхова ідея) чи відрядити цілу армію, щоб їх убити (наче та армія їх подужала б!).

А відтак, хоча в це важко повірити, усе стало ще гірше.

Адже, припинивши нарешті сперечатися, Ґрета вирішила, що саме настав час знову заспівати веселої дорожньої.

Подорож обіцяла бути дуже довгою.

Розділ п’ятий

За годину я вже так зморилася, що аж голова стала хилитися, а трохи нижче від спини все боліло від сидіння на дерев’яній лаві. Ґрета забинтувала мої понівечені ступні якоюсь ганчіркою і тепер з відчаєм заводила очі, нарікаючи на те, якою нетямущою я була в тому, що вона називала «одягом».

Якби ж то я була у звичній своїй подобі, то видихнула б здоровенний бовдур диму від самої ідеї обговорювати вереття, під яким людці ховають свої миршаві тільця. Але зараз на свій жах я розуміла, що ці відомості незабаром стануть мені в пригоді. На лихо, після безсонної ночі на гірському схилі мені доводилося раз у раз виструнчуватися, щоб не провалитися в сон і таки дослухати поблажливу лекцію Ґрети.

Коли я вшосте насилу змусила себе розплющити очі, вона сердито зітхнула й твердою долонею прихилила мою голову до свого плеча.

— Все, все, — пробурмотіла вона. — Спи-но, допоки не приїдемо. Так усім буде краще, еге ж?

— М-м-м-м… — промурмотіла я.

Щось муляло мене, але я не могла збагнути, що саме. Якесь попередження… Якби ж то я могла згадати…

Але було вже запізно. Щойно заплющивши очі, я провалилася в темряву, а відтак — у сни, у яких сяяло золото й мерехтіли самоцвіти. Я сміялася, грала у квача з Ясписом, стрибала йому на спину — і мерехкі скарби летіли навсібіч. Я вгризалася у свіже, смачнюче м’ясо, яке мої родичі щойно принесли з полювання. Я слухала сміх дідуся, коли ми з Ясписом…

— Авантюрина! — Це дідове попередження я чула безліч разів. Як я могла про нього бодай на мить забути?.. — Ніколи не довіряй людям! Вони брехливі й підступні!

Я рвучко підхопилася, серце калатало в грудях. Дихала я так швидко й важко, наче кілька годин поспіль бігла без упину. А ще мене зусібіч оточували люди.

Високі прямокутні будівлі височіли аж до неба обабіч від мене й тягнулися ген попереду аж до виднокола. Люди тягли кошики й мішки — цілі юрбиська людей, які квапилися тротуарами брукованої вулиці, голосно перегукувалися із запряжених кіньми бідарок, які нескінченною вервечкою гриміли повз мене. Мені серед них було так тісно, що я аж задихатися почала.

Як тільки люди це витримують?

Пагорби, якими ми їхали, коли я заснула, тепер бовваніли ген удалині, аж за височезною кам’яною вежею з масивним дзиґарем — він «дивився» на метушливе людське місто, відраховуючи години, які я змарнувала. Коли я заплющила очі, було не більше ніж дев’ята ранку. А зараз, схоже, було вже добряче по обіді. І щось мені не вельми до шмиги прийшлося те, куди я потрапила за ці кілька годин.

Наша бідарка зупинилася біля високої будівлі з червоної цегли, з поодинокими квадратиками прозорого скла на фасаді. За ними маяли вазонки