Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

— Щодо цього, — відказав Вершник, пильно дивлячись униз на ґнома, — то незнайомцеві годиться назвати себе першим. Але нехай. Ім'я моє Еомер, син Еомунда, і мене величають Третім Маршалом Вершницької Марки.

— Тоді, Еомере, сину Еомунда, Третій Маршале Вершницької Марки, дозволь Ґімлі, синові ґнома Ґлоїна, застерегти тебе від нерозважних слів. Ти погано говориш про те, краси чого не здатна збагнути твоя думка, і пояснення тут лишень одне: тобі бракує клепки.

В Еомерових очах сяйнули блискавиці, а роганці почали сердито перегукуватись і змикати лави, виставляючи уперед списи.

— Я відітнув би тобі голову, бороду й усе решта, пане ґноме, якби їх було видно над землею, — відрізав Еомер.

— Але він стоїть тут не сам, — втрутився Леґолас, згинаючи лук і накладаючи стрілу такими швидкими рухами рук, що їх важко було помітити. — Ти помреш раніше, ніж завдаси удару.

Еомер одразу ж здійняв меч. І все це могло би закінчитися погано, якби Араґорн не скочив поміж них, піднявши руки вгору.

— Даруй, Еомере! — скрикнув він. — Коли ти дізнаєшся про нас більше, то зрозумієш, чому так розлютив моїх супутників. Ми не бажаємо зла ні Рогану, ні його народу: людям і коням. Може, вислухаєш нашу історію, а вже потім удариш?

— Вислухаю, — відповів Еомер, опускаючи лезо. — Проте мандрівникам у Вершницькій Марці слід бути мудрішими, ніж ви, і не квапитися виявляти свою зверхність у ці дні сумніву. Для початку скажи мені своє справжнє ім'я.

— Для початку скажи мені, кому ти служиш, — і собі запитав Араґорн. — Ти друг чи ворог Саурона, Темного Володаря Мордору?

— Я служу лише Володареві Марки — Королю Теоденові, сину Тенґела, — відповів Еомер. — Ми не коримося далекій Владі Чорної Землі, та наразі й не воюємо з нею відкрито: тому, якщо ви втікаєте від нього, то краще забирайтеся звідсіля. На всіх наших кордонах тепер неспокійно, ми в небезпеці, проте прагнемо тільки бути вільними й жити так, як жили, дбаючи про себе та не служачи жодному чужинському правителеві, ні доброму, ні злому. У ліпші часи ми радо вітали гостей, але нині зайди вважають нас квапливими й суворими. Ну ж бо, зізнавайтеся! Хто ви? Кому ви служите? І за чиїм наказом полюєте на орків у цій землі?

— Я не служу жодній людині, — відказав Араґорн, — а Сауронових прислужників переслідую всюди, куди вони потикаються. Мало хто зі смертних мужів знає про них стільки, скільки я; і не з власної волі цього разу переслідую їх у такий спосіб. Орки, котрих ми наздоганяли, захопили в полон двох моїх друзів. У такій скруті піший не шукатиме коня і не питатиме дозволу, щоби йти по сліду. І не рахуватиме голови ворогів інакше, ніж мечем. Я не беззбройний.

Араґорн відкинув плащ. Ельфійські піхви сяйнули, коли він торкнув їх, а блискуче лезо Андуріла спалахнуло, мов пломінь, щойно його витягли з піхов.

— Елендил! — вигукнув чоловік. — Я Араґорн, син Араґорна, і ще мене зовуть Елессаром, Ельфокаменем, Дунаданом, нащадком Ісільдура, сина Елендила Ґондорського. Ось Меч, що зламаний був, але його перекували! Допоможеш ти мені чи відмовиш у допомозі? Обирай швидко!

Ґімлі та Леґолас зачудовано дивилися на свого побратима, бо ніколи раніше не бачили його в такому настрої. Здавалося, наче він став кремезнішим, аніж був, а Еомер натомість змалів; а ще на розпашілому Араґорновому обличчі промайнула тінь владності й могутності камінних королів. На мить Леґоласові навіть привиділося, що над чолом друга танцює біле полум'я, схоже на осяйну корону.

Еомер відступив, і на обличчі його відобразився благоговійний трепет. І він потупив горді очі.

— Воістину дні нині дивні, — пробурмотів роганець. — Сни та легенди виринають із трави й постають до життя. Скажи мені, володарю, що привело тебе сюди? І що означають ті зловісні слова? Давно вже Боромир, син Денетора, пішов шукати відповіді, та кінь, якого ми йому позичили, повернувся назад без господаря. Який же присуд везете ви із Півночі?

— Присуд робити вибір, — сказав Араґорн. — Можеш передати Теоденові, сину Тенґела, ось що: його чекає відкрита війна — або на боці Саурона, або проти нього. Ніхто тепер не зможе жити так, як жив раніше, мало хто вбереже те, що називає своїм. Але про ці важливі питання ми поговоримо згодом. Якщо долі буде завгодно, я особисто прийду до короля. Та зараз я у великій скруті й прошу допомоги чи бодай новин. Ти чув, що ми переслідуємо орківське військо, яке забрало наших друзів. Що ти можеш нам розповісти?

— Що вам уже не треба їх переслідувати, — відповів Еомер. — Тих орків знищено.

— А наші друзі?

— Ми не бачили нікого, крім орків.

— Однак це справді дивно, — сказав Араґорн. — Ви обшукали вбитих? Там були тільки орківські трупи? Може, були ще маленькі — дитячі, на ваш погляд, босі й одягнуті в сіре?

— Там не було ні ґномів, ані дітей, — відповів Еомер. — Ми перерахували вбитих, позабирали всю зброю, а тіла поскладали на купу і спалили — за нашим звичаєм. Останки їхні ще й досі димлять.

— Ми говоримо не про ґномів і не про дітей, — втрутився Ґімлі. — Наші друзі — гобіти.

— Гобіти? — перепитав Еомер. — А що воно таке? Дивна назва.

— Дивна назва дивного народу, — сказав Ґімлі. — Проте вони нам дуже дорогі. Здається, ви у Рогані чули про слова, які збентежили Мінас-Тіріт. У них ішлося про півмірка. Ці гобіти і є півмірками.

— Півмірки! — засміявся вершник, котрий стояв біля Еомера. — Півмірки! Це ж лише маленький народ із давніх пісень і дитячих казок із Півночі! Ми що, бредемо в легендах чи все-таки по зеленій землі при світлі дня?

— Людина спроможна на те і на те одночасно, — мовив Араґорн. — Не ми, але ті, хто прийде після нас, складатимуть легенди про наші часи. Зелена земля, кажеш? Це — вагома деталь легенд, хоча ти й ходиш нею при світлі дня!

— Час не жде, — сказав вершник, не зваживши на Араґорна. — Ми повинні поспішати на південь, володарю. Нехай ці дикуни залишаються тут разом зі своїми вигадками. Або ж зв'яжімо їх і відвезімо до короля.