Читати книгу - "Злодійка, яка смикнула лихо за косички"

Я вже збиралася постукати ще раз, коли двері зі скрипом відчинилися, виявляючи тільки морок. З іншого боку нікого не було.

-- Хольгрене? – погукала я. – Це я, Амра.

Тиша. Я знизала плечима, і Кістка та я перетнули поріг. Мої очі пристосувалися. Гадаю, це була звичайна світлиця. Більш-менш. Диван, порваний і весь в пилюці. Вишукані столики вкриті пожовклими мереживними серветками. Порцеляновий чайник розмальований ліліями й мальвами. Засохлі квіти в надщербленій вазі. Потертий килим. Менш звичайними були черепи й анатомічні атласи, карта одинадцяти кіл пекла в рамці, засушена, схожа на лапу Рука Слави, що випромінювала слабке, блакитне світло з-під скляного ковпака, банки, в яких зберігалося щось, що не мало права смикатися і хлюпати десь на периферії мого поля зору. І в кімнаті було набагато холодніше, ніж можна було сподіватися.

Хольгрен мені подобається. Я навіть довіряю йому, певною мірою. Але він все одно маг, а перебувати поруч з магом, це як перебувати поруч з “прирученим” левом. Ніколи не можна повністю розслаблятися. Вони надто могутні, й надто непередбачувані. Їхня мотивація надто незрозуміла.

-- Хольгрене?

-- Зажди хвильку, -- пролунала приглушена відповідь з-за дверей позначених знаками, що корчилися і звивалися, коли я на них дивилася. Я зіщулилася і сіла на диван. Кістка поклав свій твердий, мов камінь череп мені на коліна. Майже відразу мої штани намокли від слини. Я зітхнула і подряпала його за шерехатими вухами. Там, де Джарвіс лупнув його була ґуля, а так, начебто, все було гаразд.

Невдовзі моторошні двері відчинилися і до світлиці неквапливо зайшов Хольгрен. Він налякав Кістку, бо здоровань з глухим гарчанням в горлі різко смикнувся назад. Хольгрен зупинився, як вкопаний і його соколині очі спіймали погляд Кістки. Вони простояли так десь з пів десятка ударів серця, а тоді Кістка заткнувся і опустив голову і хвіст.

-- Ти знайшла вірного друга з часів нашої останньої зустрічі. Чаю хочеш?

-- Ні, дякую. – Я погладила Кістку. – Швидше отримала в спадок.

Хольгрен підняв брову. Він був високий, майже довготелесий, з хижими очима, гострим носом, повними губами. Його чорне волосся сягало плечей і було зав‘язане в хвостик. Він був одягнений в чорне. Він завжди носив чорне. Чувак не дуже знався на моді.

-- Слухай, -- сказала я. – Можливо, я принесла лихо в твій дім. Наткнулася на мага. Він кинув на мене якісь чари.

Хольгрен підсунув крісло, яке бачило кращі століття. Торкнувся чайника. Раптово по кімнаті розійшовся запах ромашки. Він налив собі чашку.

-- Розкажи мені про все, -- сказав.

-- -- --

Я розповіла йому про Корбіна, замовлення, послугу, яку він в мене попросив. Розповіла про смерть Корбіна й інспектора Клюге. Він поставив кілька запитань, але небагато. Вмів бути тактовним, тож не питав про те, на що я не мала бажання відповідати. Хольгрен жив на тому ж тіньовому боці закону, що і я. Він приймав замовлення. Саме так я з ним і познайомилася. За порадою Дарувнера, нашого спільного посередника, він передовірив один з контрактів мені. Хольгрен достойний маг, але я набагато кращий злодій. Фактично, наші вміння доволі добре доповнювали одне одного і за короткий період часу ми провернули три справи. Тоді він перестав приймати замовлення. Пізніше я довідалася від Дарувнера, що Хольгрен Анградо працював тільки тоді, коли мусив. Він заробляв купу грошей, потім тимчасово припиняв роботу, поки вони не закінчаться.

Хольгрен сидів, схрестивши ноги, руки на губах і переварював мою розповідь. Він похитав головою.

-- Корбін сказав тобі, що набив стрілу в безпечному місці. Здогадуєшся де?

-- Не дуже. Очевидно, що не в такому безпечному, як він гадав.

-- Його могли зрадити.

Я знизала плечима. Можливо. Звідки мені було знати.

-- Цей Клюге, як він виглядав?

Я описала його. Хольгрен похитав головою.

-- Не знаю такого. Не знаю, якою силою він володіє. Раз він на держслужбі, то можна припустити, що не дуже талановитий, але я не люблю снувати припущення.

Він постукав довгим вказівним пальцем по пухлій нижній губі. Він дивився на мене, крізь мене. Так довго, що в мене мурашки по шкірі забігали.

-- Що ж, -- обізвався він нарешті, отямившись. – Вибору немає, давай побачимо, що ми там побачимо. Сідай сюди. – Він звільнив крісло.

Я глибоко вдихнула, тоді пересіла з дивана на крісло. Він став позаду, що відразу сильно подіяло мені на нерви. Поклав тонкі пальці мені на плечі. Від нього пахло лавандою, а під цим, чимось їдким. Так, наче він працював з хімікатами. Запах не був неприємним, просто дивним. Кістка не зводив з нас погляду, розтягнувшись поряд з диваном, тонка цівка слини повільно сочилася з його чорних губ на підлогу. Я відчула, як тихий сміх рветься назовні, але стрималася.

Волосся в мене на потилиці легко заворушилося. Хольгрен провів руками по боках моєї шиї, тоді його холодні пальці доторкнулися куточків щелепи, потім скронь. Я відчула поколювання на шкірі й ледь стримала тремтіння. Справа не в тому, що мені було неприємно. Зовсім ні. Просто це було надто… інтимним. Настільки інтимним, що я почувалася незручно. Його магія цілковито відрізнялася від магії Клюге. Була більш впевненою, чи що. Більш компетентною. Впевненою в собі. Як різниця між обмацуванням і ласками. Я відчула, як зашарілася і була рада, що Хольгрен не бачить мого обличчя.

-- Ти відчуваєш мене, -- зауважив він з легкою ноткою здивування в голосі. Я коротко кивнула і якимось чином те, що він робив змінилося. Стало більш діловим. Формальним. Майже відстороненим. Я