Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

— Окей, — дивлюся тільки за лобове скло і говорю рівно.

— Дієву чи ні? — з погано прихованим гнівом докопується чудовисько. — Я просто відчуваю як у тебе є думка з цього приводу

— Або вези до дому, або я вийду.

Він різко вмикає машину і ривком відправляє її вперед, але я не видаю навіть шереху. Музики Кувалда не вмикає, і тиша в салоні повисає грозовою хмарою. Я навіть пальцем не хочу ворушити, хоча одне стегно вже затекло.

Мені здається, Кувалда спеціально перетискає педаль газу на повороті, щоб познущатися наді мною. Мій хребет залишається випрямленим, хоча тіло завалюється на дверцята через різкий рух.

— Твій брат найняв би тобі водія з машиною, а взагалі на будь-яку станцію зазвичай можно доїхати поїздом. Згодна?

— Не твоя справа, — рівно й холодно відповідаю я. Дивлюся в дорогу перед Урусом, але відблиск вуличних ліхтарів нібито розпливається перед очима.

— Отже… Резник не знає? Або не хоче, щоб ти їхала в ці... Пояски. Це ще чому?

Я мовчу і навіть не моргаю.

І коли машина підстрибує, ревучи при різкому гальмуванні, я все одно тримаю губи міцно стиснутими.

Автівку він зупиняє просто посеред дороги.

— Поглянь-но на мене, я чекаю, — надто хрипло вимагає Кувалда, і в мене всередині все так глупо й безповоротно перевертається. Його глибокий голос просочується просто в кров.

— Я уважно слухаю, — абсолютно спокійно і прохолодно відгукуюся я і навіть знаходжу сили подивитися на Володимира "Кувалду" Варварука, якого просто не хочу ніколи більше бачити.

— Я чекаю відповіді, я ж сказав. — Він усе ще не віднімає руки від керма і теж практично не ворушиться, як я. — Або почекаємо, поки я прямо в Резника запитаю.

— Я не маю уявлення, чому вас це все цікавить.

— Цікавість робить життя якісним.

Зрозуміло, у Кувалди на все знайдеться відповідь.

— Артур... зайнятий іншими речами, — після невеликої паузи вимовляю я. — У мене є важлива справа в Поясках. Це довго пояснювати і йому зараз не до цього.

— Ти зробиш мій вечір дуже цікавим, якщо скажеш, що це за важлива справа.

Намагаюся ніяк не реагувати на в'їдливий погляд. З одного боку він точно хоче вивідати подробиці, пов'язані з моїм братом, і явно не з благородних мотивів.

З іншого боку... чесно зізнатися, я в повному шоці від його поведінки. Він узагалі несхожий на ту людину, яку показують по телевізору під його ім'ям. Кувалда тільки на льоду публічно проявляє такі риси.

— Я не маю наміру робити ваш вечір цікавим.

Я вперто дивлюся в лобове скло, і докладаю всіх зусиль, щоб не реагувати на дрібні рухи чоловіка, що сидить зліва. Це далеко непросто. Він ворушиться і мовчить, і я все-таки не витримую в той момент, коли він з усього розмаху вдаряє по керму.

— Це було жорстко, окей, і планував я зробити по-іншому. — П'ятірня навіть штовхає кермо знизу, але потім Кувалда обхоплює його і стискає з позамежною міццю. — Взагалі по-іншому, — майже свистячим риком видає він. — Зрозуміло? Сподіваюся, що урок засвоєно. Ясно чи ні? Ти...

— Я хочу, щоб ця розмова закінчилася, — безпристрасно відповідаю, але насправді закипаю від мільйона емоцій.

От би вмазати йому.

От би втерти йому носа.

От би нахилитися і...

— Ми не завжди отримуємо те, що хочемо, — майже з усмішкою раптом чарівно вимовляє він, але в очах залишається збуджений вираз. — Це добре, що ти відреагувала. Запам'ятаєш назавжди.

— Не сумнівайся, — майже шепочу я і вперше серйозно звертаюся до нього на "ти". — Ти справив враження. Тепер вези мене або я вийду.

— Ні, не думаю, що ти вийдеш, — глухо сміється Кувалда, злегка похитуючи головою і стискаючи кермо сильніше. — Я повторюю, це добре, що ти відреагувала.

— Досить повторювати це, — не витримую я і вибухаю. — Кермо своє крути! Ти мене змусив повертатися сюди, тому що ти, звісно, найрозумніший. Окей. Вперед!

— Ти... наказуєш мені? Мені? — з майстерно замаскованою злістю запитує він, зображуючи цікавість.

— Ми стоїмо посеред дороги, ау!

— Тебе це має хвилювати найменше, — цідить він крізь зуби і не поспішає заводити двигун.

І тут я розумію... я прямо відчуваю цей ідеальний момент... для того, щоб звільнитися від Кувалди і щоб зробити його злим-злим. Він явно не любить показувати гнів. Любить, щоб навколо нього барвінком вилися.

Момент — ідеальний, бо Кувалда дістає пляшку з водою і смикано відкручує кришку і трохи відпиває.

— Мені щось... погано, — ламаним голосом починаю я і найдивовижніше, що особливо трансформувати голос мені не доводиться.

Кувалда відразу ж опускає пляшку, але не закриває її.

І я реально йду на підлість: дивлюся прямо в блакитні очі безпомічно і розсіяно. Ніби мені реально потрібна допомога.

Його обличчя моментально змінюється.

— Як погано, де? Тобі недобре? Де саме? — так швидко вимовляє Кувалда, що звуки наскакують один на одного.

— Щось... недобре мені, — повторюю я й озираюся довкола, і здригаюся, коли його п'ятірня сковує мою руку нижче ліктя, наче наручником.

— Голова паморочиться? Чи знобить? Я зараз...

Я вибиваю пляшку з його руки, щоб рідина виплеснулася на верхню частину напруженого тулуба. А потім хапаю його обличчя долонями, впиваючись пальцями у вилиці, і несамовито притискаю губи до відкритого рота.

Від шоку Кувалда випускає пляшку і притягує моє обличчя ще ближче.

Не можу тримати очі відкритими, хоча це не за планом. І раптом я вже глупо-глупо-глупо не хочу більше рухатися, але Кувалда — чудовисько, і мені реально потрібно в Пояски.

Тому я б'ю ребром долоні по кнопці, що відчиняє всі двері та вікна. І з усієї дурі вдавлюю ключі в потужне і міцне стегно, якраз коли на видиху відриваюсь від його губ, які вже починають владно підминати мої.

І витрачаю дві дорогоцінні миті, щоб смикнути за ручку автівки і вилетіти з салону.