Читати книгу - "Вільні малолюдці"

Міс Тік взяла ропуха і мовила до нього: 

— Знаєш, що тут з’являтиметься? — спитала вона. — Всі ті істоти, замкнені у старих оповідках. Всі ті причини, через які слід триматися стежки і не відчиняти заборонені дверцята, не говорити заборонених слів і не розсипати сіль. Всі ці казки, що наганяють на дітей нічні жахіття. Всі ці чудовиська, що ховаються під найбільшим у світі ліжком. Є місце, де всі ці історії справжні і всі нічні жахіття — збуваються. І вони прийдуть сюди, якщо їх не спинити. Якби не Нак Мак Фіґлі, то я б уже хвилювалася. Кажу, як є: я піду по допомогу. На це піде два дні, якщо без мітли! 

— Нечесно лишати її на самоті з ними, — кинув ропух. 

— Вона й не буде сама, — відповіла міс Тік. — Ти будеш із нею. 

— Ага, — сказав ропух. 

Тіфані ділила ванну кімнату із Збиткою та Ганною. Вона прокинулася, коли ті лягали в ліжко, і лежала в темряві, прислухаючись до того, як стихало їхнє дихання і як їм снилися молоді вівчарі з голим торсом. 

Надворі літні блискавки шугали над пагорбами і грім гримів… 

Грім і Блискавка. Для неї це спочатку були собаки, а вже потім — звуки і світло грози. Бабуня завжди мала при собі псів, — що вдома, що надворі. То вони скидаються на чорно-білі смужки десь у далині торфовища, то тут як тут, захекані, глипають на бабуню. Половина цуценят в околиці — діти Блискавки, їх натренувала Бабуня Болячка. 

Тіфані з родиною ходила на змагання вівчарок. Усі без винятку вівчарі Крейдокраю ходили, а найкращі навіть виходили на майдан — показати, як їхні собаки виконують команди. Собаки там заганяють овець, розділяють їх, заганяють у загони. Іноді втікають чи й цапають одне одного, бо навіть у найкращого собаки може видатися кепський день. Та бабуся ніколи не виходила на змагання з Блискавкою та Громом. Вона тільки опиралася на парканець, — пси лежали в ногах, — уважно спостерігаючи за видовиськом і попахкуючи люлькою. Тато казав, що як усі виступлять, судді нервово зиркатимуть на бабуню, ніби питаючи її думки. Власне, на неї зиркали усі вівчарі. Бабуня ніколи не виходила на майдан, бо вона була головною суддею. Якщо бабуся вважала вас добрим вівчарем, якщо вона кивнула вам, коли ви полишали майдан, якщо вона пахкала люлькою і промовляла «Годиться», то ви землі під ногами не чули на радощах, ви враз ставали царем царів! 

Коли Тіфані була малою і ходила з бабунею на горби, то Грім і Блискавка няньчили її, лежачи неподалік, поки та собі бавилася. Вона так пишалася собою, коли бабуся дозволила їй керувати собаками, щоб зібрати отару. Вона захоплено бігала туди-сюди і враз у раз вигукувала «Сюди!», «Вперед!» і «Назад!» — і, о, небеса, собаки прекрасно працювали! 

Тіфані знала, що вони б і так чудово зробили свою роботу, що б вона там не командувала. Бабуня собі сиділа неподалік, курила люльку, а собаки навчилися читати її думки. Вони слухалися лише Бабуню Болячку… 

Небавом гроза стихла і було чутно тільки лагідний дощ. 

Щуроміх, їхній кіт, увірвався до кімнати і стрибнув до неї на ліжко. Почнемо з того, що він великий, але зґрабний. А ще він товстий: він розповзається по будь-якій пласкій поверхні великою хутряною калюжею. Він ненавидить Тіфані, але ніколи не дозволить, щоб особисте перегородило йому шлях до теплої ночівлі. 

Вона, либонь, заснула, бо її розбудили якісь голоси. 

Здавалося, що вони дуже близько, але звучали напрочуд тихо. 

— А бодай би то! Як то файно сказано «найди відьму», але шо то має значити, га, ану повіч мені! Ті всі великі подвиги — то на йне лице мені! 

— Джорджі казов, шо та на річці, як він рибалив, була велика дівка! 

— Дуже то нам поможе, ага! Та вони всі нівроку дівки! 

— Ну і відьми носят вострі капелюхи! 

— І шо, мудрагелю, буде спала в капелюсі тая відьма?! 

— Хто тут? — прошепотіла Тіфані. 

У відповідь — тиша, помережана диханням сестер. Та Тіфані, не до кінця розуміючи, мала відчуття, що це тиша, в якій хтось щосили намагається не шуміти. 

Вона нахилилась і зазирнула під ліжко. Там був тільки ноцник. 

Чоловічок з-над річки так говорив. 

Тіфані лежала при місячному світлі і прислухалася доти, доки вуха заболіли. 

А тоді вона думала про те, яка ж та школа для чарівниць і чому вона ще досі її не бачила. 

Вона знала кожен дюйм свого краю у радіусі двох миль. Найбільше їй подобалася річка: заводі, де у водоростях ніжились смугасті щуки, і бережки, де гніздилися зимородки. 

Десь з милю вверх по річці гніздилися чаплі, і вона любила підібратися тихцем до пташок, як ті рибалили в очереті, бо нема нічого кумеднішого, ніж сполохана чапля, що намагається похапцем злетіти… 

І так, за думками про навколишні землі, вона знову поринула у сон. Вона знала все навколо. Не було там жодної невідомої їй місцини. 

Та, може, є якась чарівна брама. Ось, що б вона зробила, якби мала школу магії. Вона б усюди наставила магічних брам — на сотні миль довкола. Глянь на певну скелю, скажи «місячне сяйво» — і ось тобі чарівна брама! 

А от у школі, — вернімося до школи, — там будуть уроки мітлоїзди, а ще — як нагострити капелюх, як готувати магічні страви, а ще — там будуть друзі! 

— Мале спит? 

— Ая, не чутно, аби сі рухала. 

Тіфані розплющила очі в темряві. Голоси під ліжком відлунювали в кімнаті. Слава небесам, ноцник під ліжком порожній! 

— Файно є, ходи подивимося на той її ноцник. 

Голоси переміщалися по кімнаті. Вуха Тіфані складалися у трубочку, щоб розчути, що там робиться. 

— Дивисі! Та то хата! Глянь-но, во крісла, а во начиння! 

«Це вони знайшли ляльковий будиночок», — подумала Тіфані. 

То був доволі великий будиночок, що його зробив містер Блок, місцевий столяр, для найстаршої сестри Тіфані, коли вона була малою, а тепер у неї вже є своїх двоє дітей. Він не з крихких. Містер Блок за філігранну роботу не брався. Та дівчата прикрасили його тканинами і сякими-такими меблями. 

Судячи із захоплених голосів, дім їм видався справжнім палацом! 

— Гей, гей! Оце так краса! Тут навіть ліжко! З подусками! 

— Та тихо ти, а то всіх побудиш! 

— Матінко моя, та я тихо, як миш! А-а-а-а! Та ту є сулдати! 

— Що ти кажеш, які сулдати? 

— В червоних мундирах, там о в кімнаті! 

«Вони знайшли іграшкових солдатиків», — здогадалася Тіфані, намагаючись стримати подих. Правду кажучи, їм було не місце в ляльковому будиночку, але Погіршай ще був замалий, щоб ними бавитись, то вони були в ролі невинних спостерігачів за чайними вечірками, коли Тіфані ще бавилася ляльками. Власне, тим, що слугувало ляльками. Іграшки мали бути міцними, щоб протривати на фермі, і не всім це вдавалося. Востаннє, коли Тіфані взялася організувати чаювання, то за гостей були безголова шматяна лялька, два дерев’яні солдатики і три чверті плюшевого ведмедика. 

Гуркіт і дзенькіт почувся з будиночка. 

— Піймав! Шо, чулувіче, мамцю кличеш? А нема дурних! Диви, яка в нього голова, як ціле дерево! 

— Людоньки! Та ту є тіло без голови! 

— Та ніц дивного, бо то медвідь! А на тобі, ногов межи зуби! 

Скидалось на те,