Читати книгу - "Залежні від ненависті , Ксана Рейлі"

— Ти не повіриш! — голосно сказала я, як тільки увірвалася в кав'ярню.

Подруга підвелася зі стільця, й ми швидко обійнялися, вітаючись. Я зняла свій тренч, повішала його на вішак, а тоді сіла на стілець навпроти Софії.

— Щось сталося? — зацікавлено спитала вона, дивлячись на мене своїми зеленими очима.

— Пам'ятаєш, я казала тобі, що в нашій компанії має з'явитися новий бос? — почала я.

— І?

— І... Це-е-е...

— Ну, Мелісо! — Софія насупилася. — Не тягни!

— Це Макар! — голосно сказала я.

— Макар, Макар... — задумано повторила дівчина. Її очі раптом стали вдвічі більшими, коли Софію осяяло розумінням. — Чекай! О, Господи! Той Макар, що був нареченим твоєї сестри?

— Уявляєш? Я досі не можу повірити. Таке враження, наче моє життя знущається з мене. 

Я невдоволено похитала головою та склала руки перед собою. Подруга, здається, була шокована. Вона деякий час навіть не кліпала, а просто мовчки дивилася на мене.

— Це доля, — мовила вона, а потім голосніше повторила: — Це точно доля, Мелісо! Вона намагається вас звести.

— Не говори дурниць, Соф.

— Це не дурниці. Як інакше пояснити те, що він став босом саме у тій компанії, в якій працюєш ти?

— Звичайний збіг, — пробурмотіла я та знизала плечима. Втомлено сперлася щоками на свої руки, спершись ліктями до столу. — Не знаю. Я не вірю в долю.

— Мені здається, що це не випадково.

— Можливо, але це не змінює того факту, що Макар, м'яко кажучи, ненавидить мене.

Софія ще більше здивувалася від моїх слів. Лише вона знала про мою дурну закоханість в цього хлопця, яка ніяк не може минути.

— А ти? — спитала подруга, зацікавлено піднявши одну брову.

— Я... Я, здається, теж. Він став зовсім іншим. Такий холодний, суворий та різкий. З того хорошого хлопця нічого не залишилося. Я сподівалася, що він спростує те, що Ангеліна сказала тоді, але він не зробив цього.

— Виходить, що він справді кинув твою сестру заради іншої?

— Напевно. Тільки обручки я в нього на пальці не помітила. Можливо, встиг уже розлучитися.

— Я навіть не уявляю, що буде далі, — вражено сказала Софія. — Наче дивлюся якийсь серіал.

Я хмикнула, адже цим серіалом було моє трохи дивне життя.

— Я так сильно ображена на нього через те, що він не повернувся тоді. Через нього сестра вийшла заміж за цього покидька й страждає тепер.

— Ти не говорила Ангеліні про те, що Макар повернувся? — спитала подруга. Я похитала головою, заперечуючи. — Чому?

— Не було нагоди, — тихо пробурмотіла. — Ти ж знаєш, що у нас з нею не надто хороші стосунки. Ми рідко бачимося.

— Думаю, що їй варто знати.

Я відвела погляд та почала знервовано стукати ногою під столом. Сама розуміла, що не треба приховувати від сестри свого нового боса, але чомусь не могла змусити себе розповісти їй про Макара.

— Ти боїшся? — Софія нахилилася трохи ближче до мене. — Ти боїшся, Мелісо!

— Чого мені боятися? — фиркнула я.

— Того, що між ними знову може щось спалахнути? Старі почуття прокинуться, і вони згадають про своє кохання. Можливо, спробують виправити помилки?

— Ох, перестань! — обурилася я. — Які старі почуття? Ангеліна заміжня жінка з донькою. До того ж вагітна другою дитиною.

— Якщо він кохає її, то йому буде байдуже, — сказала Софія, чим ще більше розізлила мене.

— Ангеліна його не кохає. Вона не бачить нікого, окрім свого нікчемного чоловіка.

— Ти не можеш цього знати точно.

— Софіє! — різко гукнула я. — Ти починаєш мене злити.

Вона кивнула головою, поправляючи своє русяве волосся. Подруга поводилася так, наче щойно дізналася усе, що їй було потрібне.

— Ти досі закохана в нього, — зробила висновок вона. — Тебе лякає одна думка про те, що він може повернутися до неї.

Я часто покліпала повіками та міцно стиснула зуби, стримуючи сльози.

— Він не повернеться до неї, — впевнено сказала я. — Я не дозволю цьому статися. І не тому, що нібито закохана у нього. Думаєш, після того, як він зрадив моїй сестрі, я можу справді досі кохати його? Він зрадник та брехун! Ангеліні не варто довіряти йому знову. І мені теж. Я... Я не кохаю його більше. Це була просто дурнувата дитяча закоханість.

— Ну, спробуй хоча б себе спершу переконати в цьому, а тоді вже розкажеш це мені, — буркнула Софія та голосно видихнула. — Думаю, що нам треба випити чогось міцнішого, аніж звичайна кава.

— Погоджуюся. Я скоро збожеволію з цим усім. А як він дістає мене на роботі...

Я жалілася подрузі на Макара та його упереджене ставлення до мене. Софія ж розповідала мені про свої проблеми на роботі та нестерпних клієнтів. За розмовою ми навіть не помітили, як випили усю пляшку вина. На щастя, моя квартира знаходилася неподалік, тому я швидко дійшла додому. На вулиці в такий пізній час вже було темно. Я не боялася йти так пізно, хоча й відчувала легке тремтіння. Може, через холод і алкоголь? Уже ближче до будинку я пришвидшила свій крок. Як тільки забігла до під'їзду, то полегшено видихнула. Я піднялася ліфтом на восьмий поверх та увійшла у квартиру, яку орендувала вже протягом трьох років. Ще з підліткового віку я мріяла з'їхати від батьків, тож як тільки з'явилася така можливість, я одразу ж переїхала сюди. Ця квартира була маленькою, але доволі затишною. Тут всього лише одна кімнатка з розкладним диваном, тумбочкою, столом і телевізором. Я полегшено видихнула, коли нарешті зняла ті незручні туфлі. Інколи цей офісний дрес-код шалено дратував мене. За цих сім років я помітно змінилася зовні. Уже не було тих синіх пасом у волоссі, а одяг став максимально жіночим. Я кожного дня робила макіяж, вкладала волосся, а також користувалася своїми улюбленими парфумами. Це були саме ті, які колись давно подарував мені Макар. Як тільки закінчилася та пляшечка, я назбирала гроші на нову. Ці парфуми були відносно дорогими, тому я завжди використовувала їх по мінімуму.

Я зняла тренч та попрямувала до ванної кімнати. Гарячий душ після пляшки вина — це не найкращий вибір, але я занадто сильно змерзла, коли поверталася додому. Звична вечірня рутина зайняла доволі багато часу. Я сіла на диван, накриваючись ковдрою, а тоді ввімкнула свій ноутбук. Помітила вхідне сповіщення на електронну пошту. Макар надіслав мені електронний план та усю інформацію щодо мого нового проєкту. Я трохи насупилася, адже досі не розуміла, чому він обрав саме мене. Я деякий час вивчала інформацію, а потім спробувала заснути. Тільки сон ніяк не йшов через дурні думки. Софія мала рацію. Я справді боялася, що Макар та Ангеліна зможуть помиритися. Тоді... Тоді я просто зникну звідси, бо не витримаю цього. Надто боляче, коли обирають не тебе.

Я крутилася на ліжку, але таки змогла заснути. Зранку прокидатися було важко, та у мене вибору нема. До того ж потрібно поспішити, щоб встигнути вчасно на роботу. Я швидко зробила макіяж, вирівняла своє волосся та вдягнула чорну сукню у вигляді подовженого піджака. Я стягнула пояс на талії, щоб акцентувати на своїй фігурі. Погода була не кращою, аніж вчора, тому довелося вдягнути тепле пальто та знову взяти парасолю.

Я швидко бігла до офісу, аби не спізнитися. Вирішила минути свою улюблену кав'ярню, щоб знову не отримати штрафні хвилини до робочих годин. Мені вистачило вчорашньої короткої обідньої перерви.

Увійшовши в офіс, я одразу ж помітила здивований вираз обличчя Каті. Вона перевела погляд з мене на годинник, а тоді знову на мене. Я закотила очі й пройшла повз неї, прямуючи до свого робочого місця. Насправді я розуміла її здивування, адже до початку робочого дня було ще п'ятнадцять хвилин. Я ніколи не приходила так рано.

Двері ліфта розсунулися. Я побачила, що в офіс зайшов Макар в одному з тих його дорогих костюмів та чорному пальті. Цього разу на ньому був костюм сірого кольору. Я примружила очі, спостерігаючи за тим, як він ішов зі стаканчиком кави у своїй правій руці. Я одразу ж впізнала ці чорно-білі стаканчики, адже на них була назва моєї улюбленої кав'ярні. Не знаю, але чомусь мене страшенно злило те, що Макар вирішив теж туди навідуватися.

— Через десять хвилин збираємося в конференц-залі! — голосно сказав він біля дверей свого кабінету. — А точніше: через десять хвилин ви уже маєте усі бути там.

Я закотила очі та відвела погляд до вікна. Останнім часом я постійно нервуюся, що погано відбивається на моєму здоров'ї. Наприклад, мені дуже сильно хотілося спати. І ні, вчорашній алкоголь до цього аж ніяк не причетний!

Коли усі почали йти до конференц-залу, я теж підвелася. Поглядом знайшла Катю, що легко усміхнулася мені.

— Нічого собі! — пробурмотіла я, увійшовши в залу.

— Невеличкі зміни, — прокоментувала Катя.

Я була справді здивована, адже ми звикли до того, що хаотично сиділи на стільцях. Насправді зі старим начальником у нас дуже рідко були зібрання. Зараз же усе було по-іншому. Тут стояв довжелезний стіл зі стільцями по обидва боки. В офісі нас працювало десятеро осіб, не враховуючи боса. Я швидко порахувала кількість стільців, і зрозуміла, що їх навіть трохи більше, аніж всіх працівників.

— Сідайте! — раптом заговорив за моєю спиною Макара.

Я трохи здригнулася з переляку. Він обережно поклав свою руку на мою спину. Я відчула, що по моїй шкірі пробіглися мурахи. Чоловік легко штовхнув мене, змушуючи йти вперед. Я йшла, наче робот, доки він не перестав тиснути на мою спину. Макар відсунув стілець та кивнув мені, щоб я сіла. Я трохи засоромлено опустила голову, адже розуміла, що за нами спостерігали колеги. Швидко сіла на стілець, що був одразу ж справа від місця начальника. Навпроти мене опустилася Ілона, високо піднявши голову. Вона уважно спостерігала за Макаром, що зручно вмощувався на своєму кріслі.

— Отже, ми плануємо запустити рекламу в соцмережах, аби привабити більше клієнтів, — почав говорити Макар. — Наші спеціалісти уже працюють над цим, але є одна проблема. Розумієте, коли клієнти заходять у цей офіс, то їх зустрічають білі стіни та маленькі дерев'яні столи коричневого кольору. Одразу ж і не скажеш, що це компанія, яка займається дизайном. Інтер'єр цього офісу бажає хотіти кращого. Впевнений, що дивлячись на приміщення цієї компанії, клієнти починають сумніватися в професійності працівників.

— Повністю згодна! — голосно сказала Ілона, змушуючи мене закотити очі. — Мені ніколи не подобався інтер'єр нашого офісу. Він такий огидний, наче десь у дешевій лікарні.

— Саме тому нам у найшвидші терміни потрібно розробити новий дизайн інтер'єру нашого офісу та зробити ремонт, — продовжив Макар. — Хто готовий зайнятися цим?

Я уважно подивилася на усіх присутніх. Ми поки не звикли до нового боса. До того ж його, здається, усі боялися. Він ще й такий вибагливий.

— Я б хотіла, — зголосилася Ілона.

Я тихо хмикнула, ховаючи усмішку. Це було цілком очікувано. Дивно, як це вона ще не кидається на шию своєму босу. Очевидно, що він їй подобається.

— Потрібно щось цікаве та оригінальне водночас, — задумано сказав Макар.

— Варто обрати трендові кольори цього року, — заговорив Ілона, усміхаючись. — Ми можемо посилатися на Пантон. Вони завжди обирають найкраще.

— Ми не можемо опиратися на Пантон, бо в них кожного року інші кольори, — буркнув начальник. — Потрібно щось базове та стандартне, аби не змінювати інтер'єр щороку.

— Білий — це і є база, — тихо пробурмотіла я.

— Яка ж ви розумна, Мелісо! — лукаво сказав Макар. — Тобто вас влаштовує інтер'єр офісу, в якому ви працюєте?

Я трохи напружилася, бо не планувала втягуватися з ним в дискусію.

— Білі стіни мене цілком влаштовують, — сказала я. — Столи можна змінити.

— А мене білі стіни зовсім не влаштовують!

Я знизала плечима, глянувши на Макара. Він сердито дивився на мене поглядом начальника, примруживши очі. Я трохи зніяковіла. Мій погляд опустився на піджак чоловіка.

— Тоді зробіть сірі, — запропонувала я.

— Чудово! — Макар тикнув на мене ручкою, яку тримав у руках. — Тоді ви, Мелісо, займетеся дизайном офісу.

Я здивовано витріщилася на нього, адже у мене і так уже був великий проєкт. Така велика кількість роботи лякала мене.

— Ви, мабуть, забули, що я уже маю роботу, — заговорила, усміхнувшись. — Мені не вистачить часу, аби зробити два проєкти.

— Чим же ви такі зайняті? Хіба це не ваша робота? Коли у нас буде багато клієнтів, то кожен з вас матиме мінімум три проєкти в місяць!

— Мені хоча б буде за це якась доплата? — буркнула я, стримуючи свою злість.

Ще бракувало додаткового проєкту. Дизайн офісу — це справді те, до чого я прагнула усе своє життя (сарказм!). Ясна річ, що мене це розізлило. Як і Ілону, що готова була спопелити мене своїм поглядом.

— Якщо ваші проєкти приймуть, то вам обов'язково випишуть премію, — пробурмотів Макар і почав щось записувати у своєму блокноті.

— А хто буде приймати? — поцікавилася я, хоча це було очевидно. Мені вистачило одного погляду Макара, щоб зрозуміти, що усе не буде так легко. — Гаразд. Я зроблю дизайн інтер'єру нашого офісу.

Я трохи знервовано усміхнулася, приховуючи своє роздратування. Таке враження, наче Макар справді хоче довести мене до того, аби я таки звільнилася. Він раптом почав знімати свій піджак. Я трохи насупилася, адже в офісі не було настільки тепло. Макар простягнув свій піджак мені, а я з нерозумінням подивилася на нього.

— Візьміть! — сказав він. Моя рука тремтіла, але я таки взяла його піджак у свої руки. — Підберете ідентичний колір. Хочу, щоб був саме такий.

— Це неможливо, — пробурмотіла я, розглядаючи сіру річ.

— Нема нічого неможливого, Мелісо. — Макар уважно подивився на мене своїми темними очима. — Обов'язково додайте ще синій.

— Синій? — здивовано перепитала я.

— Так! — погодився він. — Сірий і синій — це тепер кольори нашого офісу. Ідеально просто!

Я відвела погляд, задумавшись. Він не міг пам'ятати, що синій був моїм улюбленим. Можливо, він обрав цей колір не через мої сині пасма у волоссі, які я носила сім років тому. Та щось таки всередині почало прокидатися, і це страшенно лякало мене. До кінця наради я майже не слухала те, що говорив Макар. Мій погляд був спрямований на його піджак, що тепер уже лежав на моїх колінах. Це все так дивно, але і бентежно водночас. Здавалося, щось ось-ось має статися щось таке, що повністю змінить наші життя. Можливо, уже сталося тоді, коли він повернувся сюди?