Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

раз по раз припускався помилок. Зрештою, махнув на все рукою — як то кажуть, робота не вовк, у ліс не втече, — вимкнув комп’ютера, розлігся на канапі й уже вкотре взявся перечитувати новозавітне Одкровення. Взагалі, я байдужий до Євангелій від Марка, Павла та Матея; проте мене зачаровувала складна, заплутана, просякнута містицизмом символіка батька християнського богослов’я, євангеліста й апостола Івана.

— Далебі, важко уявити, що це з Божої волі коїтимуться такі страхіття, — сказав я Леопольдові. — А втім, коли припустити, що Бог і Диявол — різні прояви однієї й тієї ж вселенської істоти, то…

Одначе кіт не був налаштований інтеліґентно дискутувати зі мною на теолоґічні теми. Аби вберегти цноту читача — як людини та християнина, — я не переказуватиму його відповідей.

На відміну від нас з Леопольдом, кицька Лаура була саме втілення спокою та незворушності. Увесь цей час вона, згорнувшись клубочком, лежала у м’якому кріслі й безтурботно дрімала.

Лише за чверть шоста пролунав дзвінок у двері. Я згорнув книгу й підвівся.

— Ну, нарешті!

— Відчиняй, хутчіш! — поквапив мене Леопольд. — Це вона, точно вона.

Я усміхнувся, по-змовницьки підморгнув коту й пішов відчиняти.

…Перш ніж вона мовила бодай слово, перш ніж Леопольд з радісним нявчанням скочив їй на руки, мені стало ясно, що я загинув — остаточно і без надії на порятунок. Іншими словами, покохав її першого ж погляду. Покохав її всю — і лагідні сині очі, і довге хвилясте волосся кольору стиглої пшениці, і рожеві вуста, і трохи кирпатий носик, і тендітні пальчики, що стискали перекинутий через плече пасок сумки, і навіть кожну весняночку на її милому личку я покохав. А коли я схилився подати їй кімнатні капці, то від близькості її струнких ніг, обтягнутих тонким шовком панчіх, мало не зомлів.

Певен, на світі є чимало дівчат, які об’єктивно гарніші за Інну, та навряд чи знайдеться така, що була б прекрасніша за неї. Інна красива найчарівнішою, найпривабливішою красою в світі — красою життя, красою живої жінки, дружини, майбутньої матері. Я ніколи не розумів краси навіть найталановитіших витворів мистецтва — вони здатні лише заполонити уяву, розбурхати фантазію, викликати, зрештою, сльози замилування, — але насправді красивим може бути тільки життя…

Коли я трохи оговтався — настільки, щоб тямити, що відбувається, і давати раду своїм думкам та вчинкам, — ми вже сиділи в кімнаті (я на краєчку канапи, Інна у кріслі) й вислуховували Леопольдові теревені про те, як він радий знову бачити свою хазяйку.

Ми обоє були неабияк збентежені. Раз по раз зустрічалися поглядами, але тут-таки шарілись і поспіхом відводили очі. Інна зосереджувала увагу на своїх пальчиках, а я — здебільшого на її ніжках.

Бозна скільки часу отак промайнуло — мені здалося, ціла вічність. Інна перша опанувала себе і, скориставшись паузою в промові кота, несміливо озвалася:

— Не знаю, як віддячити вам…

— Та пусте, — промимрив я, мліючи. — Мені навіть приємно…

— Ось… — Вона видобула зі своєї сумки пляшку шампанського. Справжнього шампанського із Шампані, а не якогось там сурогату. — У мене було…

— Та що ви! — я енерґійно замахав руками. — Я не можу…

(Згадуючи пізніше початок нашої розмови, я щоразу робив той самий висновок: поводились ми достоту як дві доброчесні панночки з бездарного фарсу вікторіанської доби.)

— Прошу вас, — наполягала Інна. — Ви ж обтяжили себе зайвими клопотами. В університет їздили.

Тут вставив своє слівце Леопольд:

— Авжеж, Владислав охоче перейнявся моєю бідою. А ти чого так забарилася?

— Даруй, котику, — винувато відповіла Інна. — Лише годину тому я дізналася, де ти. Наталка затрималась і пізно повернулася. — Вона тицьнула мені в руки пляшку. — Візьміть, це від щирого серця.

— Ну… ви, певно, тримали її задля якоїсь урочистої нагоди…

Леопольд знову втрутився у розмову, але цього разу вельми доречно — кіт зробив, як то кажуть, хід конем.

— А хіба сьогодні простий день? — він удав з себе обуреного. — Я знайшовся, ви познайомились, до того ж у мене з’явилася подруга. — І він вказав лапою на Лауру.

Наші обличчя враз проясніли. Ми полегшено зітхнули й обмінялися доброзичливими усмішками. Я ладен був розцілувати кота.

— Такої події гріх не відзначити, — сказав я. — То, може, й справді вип’ємо по келишку?

Інна мовчки кивнула. Я сприйняв це як знак згоди, взяв нарешті з Інниних рук пляшку, розкоркував її й наповнив два келихи. Коти з такої нагоди отримали повне блюдце сметани.

Я чув, буцім шампанське, навіть у помірних дозах, вельми небезпечно впливає на дівчат. Не знаю, чи стосується це всіх дівчат, але на Інну шампанське подіяло безвідмовно. Вже після кількох ковточків вона перестала ніяковіти й шарітися, ми негайно перейшли на ти і так жваво розговорилися, що Леопольд ображено набурмосився, бо його майже не слухали.

Я трохи розповів Інні про себе, а вона — мені. Як я вже й сам здогадався з її прізвища та легкого акценту, вона була полька за походженням і почасти за вихованням, хоча народилася й виросла в Україні. Батько, мати й молодший брат мешкали на Волині, в древньому місті Володимирі. Коли Інна вступила до університету, батьки, не пошкодувавши грошей, придбали для неї в Києві квартиру, оскільки були переконані, що гуртожиток — не місце для порядної дівчини. Знаючи університетські гуртожитки не з чуток, я мусив визнати, що Іннині батьки — люди мудрі й обачні.

Потім, на превелике задоволення Леопольда, ми поговорили про нього і швидко зійшлися на думці, що він — справжнє диво. Просто неймовірне диво, а однак, на нашу думку, якби світ був наскрізь матеріалістичним і в ньому не існувало чудес, життя було б нудне та безрадісне.

У захваті від спільності поглядів на безліч речей — від політики до філософії — ми поцілувалися. Як брат і сестра, звісно. Щоправда, при цьому я зовсім не по-братерському затягнув поцілунок, а Інна затремтіла, мов осиковий лист, проте вдала, що нічого особливого не сталося.

Відтак ініціативу перехопив кіт. Він розповів Інні про свої пригоди останніх днів: про викрадення, про розбиту машину його викрадачів, про зустріч зі мною, наш візит до університету, дідугана біля корпусу фізичного факультету і, звісно ж, про пам’ятну поїздку в тролейбусі. Тепер мені аніскілечки не хололо в грудях на згадку про ту пригоду, ба навіть здавалося все ну геть яким кумедним. Ми з Інною насміялися донесхочу — як малі діти.

Якраз тоді виявилася