Читати книгу - "Вітер у вербах, Кеннет Грем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ондатр у розпачі обернувся до Крота.
— Бачиш? — запитав він, ніби й не було між ними Жабса. — Геть звихнувся бідака. Ну все, з мене досить. Як дістанемося міста, відразу вирушаємо на станцію, і якщо нам пощастить, то сьогодні ж увечері сядемо на поїзд, який доправить нас на річку. І щоб ти ще хоч раз побачив, щоб я просто так кудись подався з оцим ворохобником!..
Він невдоволено форкнув і решту нелегкої дороги спілкувався з Кротом.
Діставшись міста, вони відразу рушили до станції, запроторили Жабса до залу чекання для другого класу, встромили носильникові двопенсовик і наказали очей із Жабса не спускати. Шкапу залишили на заїжджому дворі та докладно пояснили, що робити з фургоном і його вмістом. Небавом тихохідний поїзд висадив їх на станції неподалік від Жабс-Холу, і Кріт з Ондатром провели зачарованого Жабса, немов якого сновиду, до самісіньких дверей, тоді завели в дім та наказали домоправителю нагодувати його, роздягнути й покласти спати. Здавши підопічного, звірята вивели з-під навісу свого човна, спустилися по річці додому, і коли вони нарешті сіли за вечерю у затишній Ондатровій вітальні понад річкою, на превелику втіху господаря, на вулиці була вже глупа ніч.
Наступного дня Кріт спав допізна, цілий день був у доброму гуморі, а ввечері подався на риболовлю. Тут його й знайшов Ондатр, який ходив до друзів побазікати, а тепер, нікуди не поспішаючи, прогулювався понад річкою.
— Чув новину? — запитав він. — На всьому березі про неї тільки й говорять. Жабс ранковим поїздом поїхав до міста і замовив там собі величезного й дуже дорогого автомобіля.
Розділ третій
ДИКИЙ ПРАЛІС
Кріт уже давно мріяв зазнайомитися з Борсуком. Йому доводилося багато чути про цього звіра, і всі говорили про нього як про вельми поважного мешканця лісу. Мало хто бачив Борсука на власні очі, проте його невидима присутність відчувалася всюди. Кріт уже не раз закидав Ондатрові про своє бажання познайомитися, але той щоразу відбувався відмовками.
— Рано чи пізно він сам нас знайде, — казав Ондатр. — Аякже! Ось тоді я вас і познайомлю. З усіх моїх знайомих він найкращий! Але тобі доведеться приймати його не тільки таким, яким він є, але й тоді, коли він є.
— Ну, може, запросити його на обід, абощо? — допитувався Кріт.
— А він не прийде, — просто пояснив Ондатр. — Борсук на дух не терпить ні компаній, ні запрошень, ні обідів — нічого подібного.
— Тоді, може, нам до нього завітати? — не здавався Кріт.
— Ні, я просто певен, що він буде прикро вражений, — відказав Ондатр, помітно нервуючи. — До твого відома, Борсук дуже вразливий, і цим його можна скривдити. Мені й на гадку ніколи таке не спадало — взяти та й присунути до нього додому, хоча, по правді кажучи, що ж тут поганого? Та хай там як, а ми не зможемо на це піти. Ні, навіть не думай про таке! Бо він живе в самісінькому серці Дикого Пралісу.
— А хоч би й так, що тут такого! — наполягав Кріт. — Ти ж сам казав колись, що не такий страшний цей Дикий Праліс, як про нього плетуть.
— Казав, я й зараз це кажу, — не став сперечатися Ондатр. — І все ж таки, гадаю, саме зараз потикатися туди не слід. Тільки не зараз. Шлях туди неблизький, та й він навряд чи сидітиме вдома о такій порі. Я пропоную нікуди не йти, а одної прекрасної днини він знайде тебе сам.
Хоч-не-хоч, а таки довелося Кротові погодитися з Ондатром. Проте Борсук навіть не думав з’являтися, а кожен новий день приносив нові розваги, і ще, здавалося, не так давно буяло літо, а тут уже взялися холод, приморозки та розбиті стежки, і більшу частину дня звірята не потикали носів із дому. Потяглися довгі дні, бурхливі води линули повз вікна хати, тож про веслування поки що довелося забути, і Кріт став ловити себе на тому, що думки його знову й знову повертаються до самотнього сірого Борсука, чия відлюдькувата нора ховалася десь у самісінькому серці Дикого Пралісу.
Коли прийшла зима, Ондатр більшу частину дня спав, прокидався пізно, лягав рано. Поки стояв куций зимовий день, він складав якісь вірші або займався дрібними господарськими справами. Постійно хтось заходив потеревенити, тож завжди була нагода почути якусь оповідку чи спогади про події минулого літа.
Варто було тільки згадати ті часи, як у пам’яті спливали міріади спогадів, і кожен наступний спогад був яскравішим за попередній! Ось в уяві оживає розкішна панорама річкового берега, а та плавно перетікає в луки та рівнини — великі сцени, де відбувалися великі дійства. Першим виринуло фіолетове вербозілля, воно погойдувало листочками вигадливої форми, стоячи на краю дзеркального плеса, і звідти йому усміхалось його власне відображення. А от іван-чай показався — стрункий і замріяний, як рожева призахідна хмарка. Повився по землі живокіст, у якому тісно сплелися фіолетова та біла барва, а ось на тлі вранішнього неба нерішуче піднялася на сцену сором’язлива шипшина. Забриніли струни, залунали солодкі співзвуччя, звиваючись у плетива прадавнього гомону, і на сцену виступив місяць червень. Бракувало єдиного учасника дійства — пастушка, що домагався б прихильності німф, лицаря, якого виглядали б у віконце дами, царевича, який поцілував би зелену красуню та силою свого кохання повернув її до життя. Нарешті на сцені з’явився гадючник — поважний, пахучий, у бурштиновому костюмі, і коли він із невимовною грацією зайняв своє місце в ансамблі виконавців, усе було готове до початку вистави.
О, яке дійство тут розпочалося! Надворі завивав вітер, дощ молотив у двері, а напівсонні звірята, поховавшись у своїх нірках, згадували чудові тихі ранки за годину до світанку, коли над річкою висіло щільне молочно-біле укривало. Вони пригадували перші сплески по воді, чиєсь тупотіння на березі, і променисте перетворення землі, повітря та води, коли з-за небокраю несподівано виринало сонце — і все сіре ставало золотим, а світ
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер у вербах, Кеннет Грем», після закриття браузера.
