Читати книгу - "Ім’я вітру"

Коут зліз, і якусь мить вони з Бастом стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору.

Тишу порушив Баст.

— Це дійсно справляє чимале враження, — промовив він, неначе шкодуючи, що це так. — Але… — Він поступово затих, намагаючись дібрати влучні слова. Здригнувся.

Коут із дивною бадьорістю поплескав його по спині.

— Не мороч собі голову, не турбуйся про мене. — Тепер він видавався жвавішим, неначе активність надала йому сил. — Мені подобається, — сказав він з раптовою певністю та повісив чорні піхви на один із кілків підставки.

Далі треба було зробити ще дещо. Начистити пляшки та поставити їх назад. Приготувати обід. Прибрати після обіду. Якийсь час довкола панувала приємна жвава безтурботність. За роботою парочка обговорювала всякі дрібниці. І хоча вони чимало рухалися, було очевидно, що їм не хотілося закінчувати ту справу, яку вони невдовзі мали закінчити, неначе їх обох жахала мить, коли робота скінчиться і в залі знову запанує тиша.

Потім сталося дещо дивне. Двері відчинились, і в «Путь-камінь» лагідною хвилею влився гамір. Розмовляючи та кидаючи вузлики з пожитками, усередину ввірвалися люди. Вони обирали столики та кидали кожухи на спинки стільців. Один чолов’яга, який був у важкій кольчузі, зняв меч і приставив його до стіни. У двох-трьох при поясах були ножі. Четверо чи п’ятеро стали вимагати випивки.

Коут і Баст поспостерігали якусь мить, а тоді спокійно взялися за роботу. Коут усміхнувся й заходився розливати випивку. Баст кинувся надвір — подивитися, чи нема там коней, яких треба поставити в стійло.

За десять хвилин шинок повністю переродився. На шинквасі задзвеніли монети. На тарелях розклали сир і фрукти, а на кухні тихенько кипів великий мідний казан. Чоловіки пересували столи та стільці так, як було зручніше їхній компанії душ із десяти.

Коут визначив, хто вони такі, щойно вони зайшли. Двоє чоловіків і двоє жінок, фургонники, згрубілі за багато років надворі та усміхнені, бо раді провести ніч не на вітрі. Троє охоронців із жорстокими очима, від яких відгонило залізом. Мідник зі здоровезним пузом, який показував у легкій усмішці останні свої зуби. Двоє молодиків, один із пісочним волоссям, один чорнявий, гарно вдягнені та з гарною мовою — мандрівники, яким вистачило тями пристати до більшої групи, щоб мати захист у дорозі.

Влаштовувалися всі годину чи дві. Був завзятий торг через вартість кімнат. Почалися дружні суперечки про те, хто з ким спатиме. Заносили всілякі потрібні дрібниці з фургонів або сакв. Хтось вимагав ванну, грілася вода. Коням несли сіно, а Коут долив олії в усі лампи.

Мідник квапливо вийшов надвір, щоб скористатись останніми світлими хвилинами. Прогнав свого двоколісного возика з мулом вулицями містечка. Довкола нього з’юрмилися діти, випрошуючи цукерок, оповідок і шимів.

Коли стало очевидно, що роздавати нічого не будуть, більшість із них втратила інтерес. Діти стали колом, оточивши якогось хлопчину, і заплескали в долоні, відбиваючи ритм дитячої пісеньки, яка була стародавньою, ще як її наспівували їхні бабусі й дідусі:

Посинів вогонь умить.

Що робить? Що робить?

Драла дай. Мерщій тікай.

Хлопчина посередині, сміючись, спробував вирватися з кола, тим часом як інші діти заштовхали його назад.

— Мідник, — задзвенів дзвоном голос старого. — Казани латаю. Гострю ножі. Воду шукаю. Різаний корок. Неньколист. Хустки міські шовкові. Писальний папір. Солодощі чудові.

Це привернуло увагу дітей. Вони знову рушили за мідником невеличкою процесією, тим часом як він ішов вулицею, співаючи:

— Чорний перець. На паски шкіра. Тонке мереживо, яскраве пір’я. Мідник сьогодні тут, завтра вже не буде. Та дотемна не піде. Підходьте, дівчата. Підходьте, молодиці, купуйте білизну і трояндову водицю. — Хвилини за дві він зупинився біля «Путь-каменя», встановив гострильне колесо та заходився точити ніж.

Коли довкола старого почали збиратися дорослі, діти повернулися до своєї гри. Дівчинка посеред кола, прикривши однією рукою очі, намагалася ловити інших дітей, а вони тим часом тікали, плескаючи в долоні та наспівуючи:

Очі кольору пітьми.

Де сховаємося ми?

Там і тут. Вони нас ждуть.

Мідник говорив з усіма по черзі, часом — із двома-трьома людьми одночасно. Він міняв гострі ножі на тупі з невеликою доплатою. Продавав ножиці та голки, мідні казанки та маленькі пляшечки, які жінки, купуючи, швидко ховали. Торгував ґудзиками й торбинками кориці та солі. Лаймами з Тінуе, шоколадом із Тарбієна, полірованим рогом із Аеруе…

Діти тим часом не припиняли співати:

Хай безликий чоловік

Нас не відшука повік.

Як довідатися нам,

Що за план у чандріян?

Коут здогадувався, що подорожні провели разом десь із місяць, — достатньо довго, щоб призвичаїтись одне до одного, але недостатньо, щоб гризтися через дрібниці. Від них пахло дорожньою курявою та кіньми. Він вдихав цей запах, як парфуми.

Найкращим у всьому цьому був шум. Рипіння шкіри. Чоловічий сміх. Вогонь тріщав і плювався. Жінки кокетували. Хтось навіть перекинув стілець. У шинку «Путь-камінь» уперше за тривалий час не було тиші. А якщо й була, то надто слабка, щоб бути помітною, а може, вона надто добре сховалася.

У центрі всього цього був Коут, який постійно перебував у русі, наче людина, що працює з великою складною машиною. Він послужливо ставив випивку, щойно її хтось просив, говорив і слухав саме стільки, скільки треба. Сміявся з жартів, тиснув руки, всміхався та хутко забирав монети з шинквасу — так, наче справді потребував цих грошей.

Потім, коли настав час для пісень і всі вже проспівали свої улюблені, але хотіли ще, Коут заспівав першим голосом із-за шинквасу, плескаючи в долоні, щоб не збитися з ритму. З блиском вогню у волоссі він проспівав «Мідника-гарбаря», більше куплетів, ніж хто-небудь до цього чув, і всі аж ніяк не були проти.

Кілька годин по тому в загальній залі стало тепло й радісно. Коут стояв навколішки біля вогнища, розпалюючи вогонь, аж тут у нього за спиною хтось заговорив.

— Квоут?

Шинкар повернувся з дещо спантеличеною усмішкою.

— Прошу?

Це був один із добре вдягнених мандрівників. Він трохи похитувався.

— Ти — Квоут.

— Коут, пане, — відповів Коут тим поблажливим тоном, яким матері говорять із дітьми, а шинкарі — з п’яницями.

— Квоут Безкровний. — Чолов’яга пер уперед з упертою наполегливістю. — Ти видавався знайомим, але я не міг зрозуміти, чому саме. — Він гордовито всміхнувся й торкнувся пальцем носа. — Тоді я почув, як ти співаєш, і зрозумів, що це