Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

Я не заперечила: мало що. Але Стожар виявилась хитрункою. Я відчула, як біль в правиці зник.

Вона зцілила мене.

— Вчора я зробила б це, маючи більше здоров’я, — буркнула вона, простуючи до вогню, де стояв казанок із залишками юшки. — Не доводь мене більше своєю впертістю.

— Ти не мала...

— Відчепися. Ти маєш бути здоровою.

Я замовкла. Анна вилила всю юшку, що лишилась, в миску, взяла ложку і подала Вишені. Тоді порилась в одній з торб і дістала шматок солонини. Віддала і його також.

— Смачного!

— Дякую. За їжу і... за все. Усім вам, — Вишена обвела поглядом присутніх в печері. Але болю в її очах не меншало. Це мене турбувало. Та... всьому свій час.

— Анно, ти відчуваєш, куди ми прямуємо? — спитала Златодара.

— Не надто чітко.

— Я, звичайно, давно не їла м’яса. Але це — смачне, та водночас якесь... дивне, — мовила Вишена по паузі. — Чиє воно?

— Пуми, — буденно відповіла Анна. А тоді, вочевидь, втомившись від нас усіх, вляглася, закуталась в хутро і повернулась обличчям до стіни.

Звук удару металу об камінь переслідував мене ще дуже довгий час. Та то не був стогін кирок і клинів в руках рабів чи репет підйомних механізмів, якими перетягували велике каміння з дна Розару до дороги, що вела в напрямку водяного каналу. То була пісня нашийника Вишени, що впав додолу.

Я направду ніколи не відчувала в собі якихось героїчних задатків. Майже усі гарні вчинки, як, скажімо, зцілення Златодари, робила без підготовки, випадково, бо так було потрібно в таку-то мить. Бо інакше... я вже переживала дні, коли допустила те «інакше». Саме тому в світі, звідки я прийшла, досі лежить безтямна Маргаритка, збита автівкою; чекає чоловік з розбитим серцем і потрощеною душею. Так, ми усі робимо помилки і якщо зненавидіти себе за них, то ненависним стане увесь світ. А коли поряд люди, яких встигла полюбити, з якими пройшла так багато, зробити це — надто важко. І то складніше стає прямувати від точки до точки, не маючи кінцевої мети. Навіть якщо її немає просто тому, що страшно озвучити те, подумане мимохіть, вголос. Навіть якщо брязкіт зламаного рабського ярма став звуком, солодшим за всі слова, чуті будь-коли з вуст коханців, за всі компліменти, промовлені прихильниками. За все інше. Бо, здається, він навіть перекрив собою крики на вулиці, де трапилась аварія, які так довго і гучно відлунювали у моїй голові. Перекрив, хай на мить, але — зробив це. Недостатньо мені було потрапити в інший світ, щоб це сталося. Треба було подарувати новий світ іншій людині. Хай навіть самій страшно думати про це. Хай поки ніхто не розуміє.

Хай навіть ця сама людина тільки починає вчитись думати, що можна жити без ярма.

Я поглянула на ауру Вишени, що їхала далеко попереду, і спохмурніла. Мимоволі ворухнула пальцями обох рук. Чуттєва пам’ять не давала забути захват і піднесення, трохи боязкі, але все ж достатньо чіткі, змішані з втомою, які пронизали мене струмом під час... дива. Першого, зробленого не заради обов’язковості. Просто... бо так захотілося.

Руки запам’ятали.

Серце запам’ятало.

І хотіло ще.

Я мимоволі глянула на спини дарвенхардців, що їхали попереду. Легкий вітер кинув в обличчя промені західного сонця та краплини води — ми прямували рівниною вздовж берега широкої ріки неподалік східного кордону Белати.

Один із промінців ковзнув луком Ханни і втрапив мені в око. Я мимоволі скривилась і провела по обличчю рукою.

— Все гаразд?

Тарас, що їхав трохи позаду, замикаючи нашу колону, опинився поряд. Патлатий, в доволі потріпаній в мандрах шкіряній куртці та штанах, в високих чоботах, з золотим перстнем на вказівному пальці правиці — хлопець не був схожий на себе колишнього взагалі. Обличчя вкривали кількаденна щетина та пил, риси загострились, волосся вигоріло і набрало сірини через повсякчасний пил. І тільки очі — зеленаві, ясні — були такими, як завжди.

Запитання пролунало белатською — ламаною, але все ж доволі стерпною. Я всміхнулась.

— Так. Просто... багато думок.

— Поділишся?

Я мить роздумувала.

Але дійсно не було потреби тримати все в собі. Та все ж, кинувши оком на спини супутників, я промовила українською:

— Мене турбує зв’язок Вишени з сином. Якщо дивитись навіть на те, як вона пов’язана з Ханною, то видно доволі міцне золотисто-червоне плетиво. Хоч і йде воно переважно від дарвенхардки, бо Вишена занадто сильно змінилася в Бактрії. Всі її почуття стали приглушеними через божевілля, в якому вона існувала. Але я завжди