Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

Оля

Мені знову сниться, що я на пляжі, і Тео поруч. Шурхіт хвиль, гарячий пісок та його запах…

Так близько і так реально… Але це не можливо, ми ж посварилися! Відштовхую від себе примару, але пружні м'язи під рукою не піддаються ні на міліметр.

Розплющую очі і розглядаю край чоловічої футболки. Колюче підборіддя впирається в мою маківку. Мої руки притиснуті до його сталевого торса. Жарко. Він такий гарячий. Але як він тут опинився?

Намагаюся обережно відсунутися.

– Як ти, кошенятко? Наплакалася вчора? – хрипкий зі сну голос змушує щось хвилююче стискатися в грудях.

– Ти прогнав мене, – шепочу раптом пересохлими губами.

– Ні, я дав тобі вибір. Залишитися чи піти. Ти обрала піти, і я тебе розумію, але…

– Навіщо ти тут? – упираюся в його груди, хоча це абсолютно нічого не змінює в моєму положенні.

– Т-ч-ч… це наш перший спільний ранок, – важкий зітхання і ніжний поцілунок у верхівку. – Хочу вибачитись…

– Ти що, переніс мене до себе? – тягну шию, намагаючись озирнутися. Стандартний інтер'єр не дає підказок, тож це цілком може бути його номер. Боже, він тягнув мене сплячу через весь готель?

– Ні, ми у Мілани.

– Що? Тео!

– Чекай, крихітко, дай мені сказати, – гарчить, навалюючись на мене. – Я опівночі вигадував промову, але тепер мені кортить закрити твій рот і помиритися за допомогою жестів.

Пихкаю ображено.

Це не чесно! Я повністю впевнена, що в нього це вийде. Моє тіло вступило в змову із засмаглим красенем з перших обіймів. Але стосунки не будуються на примітивних інстинктах. Тому я хочу почути його "промову".

Заплющую очі, намагаючись ігнорувати зграї мурашок, які накопичуються у місцях нашого тісного зіткнення.

– Я… кхм… я слухаю.

– Тож, по-перше, я був неправий. Ти не знайома з усіма моїми… м-м-м… назвемо їх "особливостями". Мною ніхто не займався, не виховував і не давав позитивних прикладів, як ти вже знаєш. І десь із підліткового віку в мені оселилася парочка шалених демонів, особливостей, поганих звичок. Називай, як хочеш. Вчора ти натрапила саме на одну з них.

– Ох, зрозуміло. Просто… я лише хотіла сказати, що звикла заощаджувати і мені не подобається, що ти витрачаєш стільки грошей на мене. Це нерозумно. Тож будь ласка, у майбутньому не треба…

– Та це мої гроші, чорт забирай! Я витрачаю їх, куди хочу. Крапка!

– О-о-о…

Кліпаю очима і сіпаюся, намагаючись вийти з радіусу ураження його криків, які напружують і б’ють по нервах.

– Дідько. Вибач… – послаблює хватку, але продовжує притискати до себе. Чую, як зашкалює його серце. – Ти знову це зробила…

– Я? – тремтить мій голос.

– Просто не кажи, що мені робити. Я все вирішу сам. Чудово справлявся досі.

Хитаю головою.

Ні, я не можу так. Не витримую криків та агресії, але й мовчати кожен раз, як він підвищить голос, не згодна. Якщо ми хочемо бути разом, нам доведеться розмовляти та приймати рішення спільно.

– У сім'ї все відбувається по-іншому, Тео.

– У мене немає сім'ї, – відсторонено.

Піднімаю голову, заглядаючи у його очі. Вони серйозні та холодні. “Він сильний і впертий, – згадую слова дядька про Тео. – Він всього досяг сам.”

– Відпусти мене, – видихаю.

Розтискає обійми, відкочується від мене з глухим стоном і застигає, заплющивши очі.

Сідаю і витягаю з-під ковдри ліву руку. Вовтужусь із застібкою і знімаю з карабіну обручку.

– Якщо в тебе немає сім'ї, – підношу до його обличчя прикрасу, – тоді що це?

Розфокусовано дивиться на обручку, а потім на мене. З шумом вдихає повітря, а на видиху повільно промовляє:

– Це знак того, що я хочу створити сім’ю з тобою.

– Досі хочеш?

– Звичайно, – піднімається. Дивлячись у мої очі, повільно цілує пальці, що стискають золотий обідок. – Але… можливо, знаючи всі мої "особливості", не захочеш ти…

У його очах стільки розпачу та самотності. Відчуваю, що він вразливий зараз, як ніколи. І розумію, що це нова стадія нашої близькості та довіри.

Легенько проводжу долонею по його щоці – нахиляє голову, тягнучись за моїм рухом.

– У мене теж є "особливості", – нагадую йому про свою неідеальність. – Я, наприклад, не переношу криків, конфліктів та агресії.

– Пробач… – каже стишено і щемливо.

– Давай зробимо так, – пронизливі зелені очі жадібно вдивляються в мене. Наче він хоче запам'ятати кожну мою рисочку. Думає, що відштовхну його, прожену? – Давай дізнаємося про всі слабкі місця одне одного і не будемо більше зачіпати хворі мозолі. А ще краще, якщо спробуємо деякі з них полікувати, – говорю м'яко.

– Хочеш вигнати демонів? – несміливо повзе вгору куточок його губ.

– Або приручити, – киваю, помічаючи полегшення на його обличчі.

– Ти так скучила за своїми плаксами, що готова на виховання моїх демонів? Невгамовна училка! – широка усмішка заливає його губи. Обожнюю її.

– Якщо ти дозволиш, я могла б взятися за цих бешкетників. Де ти їх ховаєш? – повертаю його грайливий вислів і проводжу рукою під футболкою, досліджуючи рельєф тренованих м’язів.

– Холодно, тепліше, тепліше… – шепоче в моє вушко, знову завалює мене на ліжко, і я відчуваю дотики його наполегливих рук майже усюди одночасно.

– Ооох… ммм… – здаюся, не витримуючи гостроти його пестощів.

Агов! Здається, ми таки перейшли на мову тіла.

– Почекай, – стримую його губи пальцями. Прикушує і починає грати з ними. – Тео! Де кільце? Я його загубила…

Тягне мене до себе, піднімаючи і проводячи руками за моєю спиною. А я притискаюся до його шиї і цілу гарячу шкіру, що пахне сонцем.

– А-р-р… Ти мене відволікаєш… Та й біс із ним. Давай потім, - перехоплює за потилицю і знаходить мої губи.

Натиск і глибина поцілунку починають відключати мене від реальногості, змушують очі закотитися, а пружинки в животі тремтіти.