Читати книгу - "Житія Святих - Квітень, Данило Туптало"

же, поглянувши на мене, сказав до паламарів: «Хто цей юнак?» І сказали з подивом: «Не знаємо, хто і звідки». Був я обстрижений і в одязі сарацинському, і сказав до батька: «Не знаєш мене, батьку? Я Філотей, син твій.» І сказав до мене батько: «А це чому окріпниця і склянка в руках твоїх, і що в них?» І сказав я: «Це опсим, а це окріп. Я був у лазні з паном біля Єрусалиму, коли хотів подати йому це пиття, — і зразу тут у тебе опинився в церкві». Батько ж мій затремтів від страху і жалю і мало не випустив чаші з руки, її ж тримати забув. Я ж пустив склянку й окріпницю на землю і, схопивши їх, мовив: «Не бентежся, батьку, але закінчуй службу». Поставив батько мій чашу на святу трапезу і, піднявши руки, віддав хвалу богові і святого Георгія прославив. Склянка, яку я впустив на мармур, не розбилася, вода не розлилася, також і окріпниця була ціла. І закінчив службу батько мій, обняв мене й поцілував зі сльозами, і пішли ми додому. І почули про мене всі родичі й сусіди наші, зібралися до нас і, бачивши мене, раділи і прославили Бога і раба Його Георгія святого, який визволив мене від сарацинів у мить ока». Таку розповідь сина пресвітерового чувши, воєвода і всі з ним вельми прославили Бога і святого Георгія і, давши йому і батькові його дари великі, відпустили».

Ще подібне до тих вищезгаданих знаходимо таке чудо святого великомученика Георгія. У краю Пафлагонійському у граді Амастриді був чоловік на ім'я Аеонтій і дружина його Теофана. Обоє мали велику віру і ревність до святого великомученика Георгія і приходили завжди до церкви його, яка була недалеко звідти, при ріці, що називалася Партенос, і від тої назви ріки і церква та мученикова названа була Партеніє. Ту церкву двійця та з коштів своїх всілякими прикрашала прикрасами, з любови своєї до святого Георгія, його ж для себе і всього свого майна мали помічником, охоронцем і захисником. І щороку пам'ять мученикову здійснювали чесно і благоговійно, милостинь багато робили й обід багатий і жебракам, й убогим, і подорожнім, і родичам та сусідам ставили. І був у них син єдиний, Георгій на ім'я, бо мученкове ім'я згадували завжди в умі і в устах з любов'ю мали, тому й сина Георгієм назвали. У ті дні, коли царював у Греції Константин, восьмий того імени, який був сином царя Лева Премудрого, піднялася війна греків з болгарами, болгари з уграми і скитами напали на грецькі краї, спустошували і брали в полон, і треба було грецькому воїнству зібратися в полки. А тому що Леонтій мешканцем града Амастриди у Пафлагонії був із чину воїнського, наказано було і йому виходити на війну. Був же Леонтій уже старий, а син його Георгій — у юнацькому віці, мужній, тому сина замість себе в полк послати задумав. І, взявши його, Леонтій і Теофана вели спершу у вищезгадану церкву, молилися перед іконою мучениковою, говорили: «Тобі, о святий великомученику Георгію, єдинородного любого нашого сина вручаємо, його ж твоїм ім'ям, тебе люблячи, назвали. Будь йому провідником у дорозі й охоронцем на війні, і поверни його нам цілим і здоровим, аби плід нашої до тебе віри, твоїм благодіянням, багатьма дяками прославляв завжди твою про нас турботу і захист». Так помолившись, відпустили сина в полки воїнства грецького. Коли ж була битва із супостатами, спершу греки здолали болгар, після того болгари, зміцнівши, почали долати греків, Бог так допустив через гріхи. І була січа зла, і впала сила грецька від гострого меча супостатів, що ледве хто утік з тої битви. У той час Георгія, сина Леонтієвого, один болгарин взяв живим, і, молитвами святого Георгія, збережений він був від смерти. Бачивши, що він молодий і лицем гарний, болгарин пожалів його і завів у свою землю, і служив йому Георгій як полонений раб. Леонтій же і Теофана, почувши про переможені полки грецькі й бачивши, що не повертається син їхній, плакали і ридали невтішно, думаючи, що він убитий на війні, припадали до ікони святого великомученика у його церкві, взивали: «Чи на таку надію, мучениче Христовий, довірили тобі єдину любу дитину нашу, щоб з'їли її птиці небесні і звірі земні? Чи так почув наші щоденні до тебе молитви і зітхання? Якщо над нами, постарілими, не змилосердився, чому над його квітучою молодістю не зжалився? Чому зневажив окаянство наше, угоднику Божий?» Те й тому подібне з невимовним риданням і криком довго промовляли, усіх, що там були, на сльози зрушували, а найбільше мати ненастанно гірким риданням щодня плакала. Була ж та перемога над греками у серпні. Коли минула осінь і зима, тоді квітень настав і зблизився день пам'яті і празник святого великомученика Георгія. Леонтій з дружиною своєю, хоч і втратили надію на сина свого, думавши, що він у битві від зброї впав, проте не втратили сердечного старання до святого мученика, але, за звичаєм, готували, як же годилося, багатий обід і після закінчення церковних служб взяли до себе багато гостей, ближніх і далеких, і подорожніх, і жебраків. Коли вони всі були посаджені й обідали, не було ні про що инше мови, лише про Георгія, сина їхнього, який не повернувся з війни. Батьки починали плакати, а гості втішали плачучих, а найбільше ридаючу матір. Син же їхній Георгій, який був у полоні, мав у господаря, що його полонив, службу кухарську. І того дня, готуючи страви, згадував свій дім, і своїх батьків, і святкування їхнє. Згадував родичів, і друзів, і сусідів, і говорив до себе: «Нині в домі батьків моїх які страви? Чи вважають мене живим? Чи померлим?» Так собі думаючи, ридав гірко. Тоді настав час обідати панові його, і треба було, щоб сам Георгій якусь страву ніс у горнці перед пана, тому втер сльози, взяв з вогню горнець киплячий і поніс. І зразу опинився, стоячи в домі батьків своїх, перед лицем всіх обідаючих. О чудо! Вжахнулися всі, бачачи раптом Георгія, сина Леонтієвого, що постав перед ними і горнець киплячий тримав у руках. Батьки думали, що привид бачать, і ледве пізнали, що є насправді, а не привид, кинулися з радістю до нього і впали на шию йому, обіймаючи, і цілуючи, плачучи від безмірної і несподіваної радости. Також і всі, що там були, плакали від радости. Питали