Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

Повільно наближаюсь і зазираю всередину.

Невелика кімната з цегляними стінами та масивним панорамним вікном, посеред якої розміщений дерев'яний стіл прямокутної форми. На ньому розкидані кілька тек з паперами і відкритий ноутбук. Збоку у стіну вмонтовані довгі, вузькі полички.

Під ними два м'які, великі крісла, поряд з якими торшер.

У самому центрі знаходиться світле, шкіряне крісло. Розумію, що це робочий кабінет, і, здається, недавно тут працювали.

— Мене шукаєш? — чую тихий голос Давида позаду і різко розвертаюся.

— Я просто подумала...

Думаю, не варто говорити, про що я подумала.

— Тобі погано? — чоловік підходить ближче і бере мене за руку.

— Ні, все гаразд.

— Ходімо, присядеш.

Мені здається, чи він поводиться дивно? Але не кажу нічого. Йду за Давидом і сідаю на диван. Чоловік сідає поруч.

Він дивиться на мене, наче вперше бачить, або ж я собі навигадувала.

— Тобі потрібно відпочивати. Хочеш, я проведу тебе в спальню?

— Я відпочила. Думаю, нам треба поговорити.

— Зараз за північ. Можливо, розмови почекають до ранку? — на обличчі чоловіка з'являється ледь помітна усмішка. Але вона не справжня. Він нервує.

— Ти не готовий стати батьком?

Спочатку питаю, а потім думаю. Давид напружується, його очі розплющуються ширше, а брови лізуть на лоба.

Здивований...

— Я хочу бути татом, — впевнено відповідає чоловік.

— Я не хочу, щоб ти це казав, тому що так треба. Ти нічого мені не винен і не зобов'язаний робити те, чого не хочеш, — промовляю і розумію, що я готова до будь-якої розв'язки.

Коли я встигла стати такою впевненою у собі?

Чи це мене змінює маленьке життя, яке зараз залежить від мене?

Чи мене змінив Давид?

— Я справді хочу цю дитину, — присувається ближче чоловік.

— Але твоя реакція у клініці...

— Я не був готовий до цієї новини, це так. Але що точно не збираюся робити — то це відмовлятися від своєї дитини. Я кохаю тебе. І вже мрію стати татом.

З мого серця наче падає величезний камінь, який не давав спокійно дихати. Губи розтягуються в усмішці, а в очах з'являються сльози щастя.

— Я так злякалася, — шепочу і підсовуюсь в сильні чоловічі обійми.

— Дурненька. Я ніколи не залишу тебе саму, — промовляє на вухо Давид і залишає легкий поцілунок на вилиці.

Тепер я точно впевнена, що все буде гаразд. І в мене є підтримка.

Але моє щастя затьмарюють думки про тата. З голови не виходять слова Христини. Я почуваюся винною. 

Сьогодні у моє життя прийшло невимовне щастя, яким я хотіла б поділитися з рідними для мене людьми. Людьми, які були зі мною поруч все життя. Але не можу. І від цього сумно.

— Я хочу поїхати до тата, — вимовляю тихо, торкаючись пальцями пружних грудей чоловіка.

— Я тебе відвезу, — майже відразу відповідає він.

— А ще мені треба знайти Христину.

Давид відсовується і зазирає мені в очі. Знаю, він здивований. 

Я також.

— Ти впевнена?

Киваю у відповідь.

— Ось тільки я не знаю, куди вона могла поїхати… 

— Я знаю, — опускаючи очі, промовляє Давид.

Дивлюся в його обличчя з виразним питанням, але чоловік тільки усміхається і притягує мене у свої обійми...