Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

Вираз Монталового обличчя дратує мене. Я уриваю свою емоційну промову й запитую:

— Що таке?

Глибоко зітхаючи, із почервонілими й вологими очима, він відповідає:

— Це одна з тих речей, синку, які Філотекст задумав довести своїм твором: світ, який ти описуєш… світ, у якому ми живемо… наш світ… не існує. І, ймовірно, ніколи не існуватиме, — каже він і похмуро додає: — Єдиний світ, що існує, — це світ того твору, який ти переклав: післявоєнні Афіни, місто, виповнене божевіллям, екстазом та ірраціональними чудовиськами. Саме цей світ реальний, а не наш. Саме тому я попередив тебе, що «Печера ідей» впливає на існування світу…

Я пильно дивлюся на Монтала. Здається, він говорить серйозно, хоч і всміхається.

— Тепер я бачу, що ти справді геть божевільний! — кажу я йому.

— Ні, синку. Пригадай лишень.

Раптом усмішка його стає добротливою, так, наче ми ділимо з ним одне спільне горе. Він каже:

— Пам’ятаєш, як у сьомому розділі Філотекст побився об заклад із Платоном?

— Авжеж. Платон стверджував, що неможливо написати книжку, яка б містила всі п’ять ступенів пізнання. Але Філотекст засумнівався в цьому…

— Саме так. Отож: «Печера ідей» — це результат їхньої суперечки. Завдання видавалося Філотекстові вкрай складним: як написати твір з усіма п’ятьма платонівськими ступенями пізнання?.. Якщо пригадуєш, перші два — прості: це ім’я, тобто назва речі, і визначення — наші слова, які стосуються цієї речі. Обидва вони є в будь-якому звичайному тексті. Але третій ступінь, образ, уже становив проблему: як створити образи, що не були би простими визначеннями, як надати форми істотам і речам поза писаним словом? Тоді Філотекст вигадав ейдезис…

— Що? — не ймучи віри, перебиваю його. — «Вигадав»?

Монтал киває із серйозним виразом.

— Ейдезис — це Філотекстів винахід. Завдяки йому образи стали вільними, незалежними… більше не зв’язаними тим, що написано, — тепер їх обмежувала тільки уява читача… Якийсь розділ, наприклад, міг приховувати образ лева або дівчини з лілією!..

Я усміхаюся, слухаючи його нісенітниці.

— Тобі не гірше за мене відомо, що ейдезис — це художній засіб, який застосовували деякі грецькі письменники…

— Ні! — нетерпляче уриває мене Монтал. — Філотекст вигадав його виключно для потреб цього твору! Дослухай мене до кінця, і ти все зрозумієш!.. Отож, проблема з третім ступенем була розв’язана… Однак лишалися ще два найважчі рівні… Як досягнути четвертого, пізнавальної бесіди? Очевидно, потрібен був голос із-поза тексту, голос, який «бесідував» би про те, що читає читач… персонаж, який спостерігав би за розвитком сюжету з відстані… Цей персонаж не міг бути сам-один, адже четвертий ступінь вимагає певного діалогу… Отже, потрібні були щонайменше дві дійові особи поза твором… Але хто це мав би бути і як пояснити читачеві їхню появу?..

Монтал замовкає і з задоволеним виразом зводить брови. Відтак мовить далі:

— Відповідь Філотекстові підказав його власний вірш, а саме — строфа, у якій мовиться про «перекладача в зачині у безумця»: найвідповідніший спосіб досягти четвертого ступеня — це додати кількох начебто перекладачів… Один із них «перекладав» би твір, коментуючи його у примітках, а решта в тій чи тій формі взаємодіяли б із ним… Ось таким вивертом нашому письменникові вдалося ввести у текст четвертий ступінь. Однак лишався ще п’ятий, найважчий — сама Ідея!..

Монтал знову спиняється, коротко сміється й каже:

— Сама Ідея — це той ключ, який ми з тобою марно шукали від самого початку. Філотекст не вірить у її існування, і тому ми її не знайшли… Але, урешті-решт, вона таки є тут — у нашому пошуку, у нашому бажанні знайти її… — він усміхається ширше й закінчує: — Отже, Філотекст виграв заклад.

Коли Монтал замовкає, я недовірливо бурмочу:

— Ти геть божевільний…

Безвиразне Монталове обличчя дедалі блідшає.

— Справді, я божевільний, — визнає він. — Але тепер я знаю, навіщо грав із тобою, а потім викрав і ув’язнив тут. Власне кажучи, я зрозумів це тоді, коли ти сказав мені, що вірш, на якому ґрунтується цей твір, написав твій батько… Бо ж я також упевнений у тому, що його написав мій батько… який теж, як і твій, був письменник.

Я не знаю, що й казати. Чимраз смутніший, Монтал провадить далі:

— Ми — одні з образів цієї книжки, хіба ти не бачиш? Я — безумець, що тримає тебе «в зачині», як сказано у вірші, а ти — перекладач. А нашого батька, чоловіка, що дав життя тобі, мені й усім героям «Печери ідей», звати Філотекст Херсонеський.

Мене проймає дрож. Я обводжу поглядом темну камеру, стіл зі згортками папірусу, каганець, бліде Монталове обличчя й белькочу:

— Це неправда… Я… у мене є власне життя… У мене є друзі!.. Я знаю дівчину на ім’я Єлена… Я не персонаж твору… Я живий!..

Зненацька Монталове обличчя кривиться у гримасі безглуздої люті.

— Йолопе! Ти досі не зрозумів?.. Єлена… Елій… ти… я… Ми всі — ЧЕТВЕРТИЙ СТУПІНЬ!!!

Ошелешений і розлючений, я кидаюся на Монтала. Я хочу вдарити його й утекти, але натомість зриваю з нього обличчя. Його обличчя — це ще одна маска. Але під нею немає нічого — сама лише темрява. Його порожній одяг падає додолу. Стіл, за яким я працював, щезає. Щезають і лежак зі стільцем. Відтак розчиняються стіни камери. Я поринаю в пітьму.

— Чому?.. Чому?.. Чому?.. — запитую я.

Місця, призначеного на мої слова, стає дедалі менше. Я опиняюся поза текстом, як і мої примітки.

Автор вирішує закінчити мене тут.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Епілог

Я з трепетом відриваю перо від папірусу, написавши останні слова мого твору. Не уявляю, що скаже про нього Платон, який так само нетерпляче, як і я, чекав, коли я нарешті закінчу. Може, читаючи якісь сторінки, він розтягне своє ясне