Читати книгу - "Зелена миля"

— Що?..

— Ми сюди не приїжджали, — повторив я. — Пізніше поговоримо, але наразі це все, що тобі необхідно знати. Нас тут не було.

— Так, добре… — Зусиллям волі, яке, вочевидь, далося йому нелегко, він зосередив погляд на мені на декілька секунд. — Ви його вивели. Назад завести зможете?

— Думаю, так. Можливо. Але нам треба їхати.

— Звідки ти знав, що він таке може? — Однак Гел одразу ж похитав головою, неначе сам збагнув, що зараз не час для цього запитання. — Поле… дякую тобі.

— Мені не треба. Джону подякуй.

Він подивився на Джона Коффі й простягнув руку — так само, як я того дня, коли Гаррі та Персі привели Джона під конвоєм у блок.

— Дякую. Дуже тобі дякую.

Джон подивився на ту руку. Брутал доволі безцеремонно штрикнув його в бік ліктем. Джон скинувся, а тоді взяв руку й потиснув її. Догори, вниз, назад у центр, відпустив.

— Будь ласка, — хрипким голосом відповів він. Для моїх вух він звучав як голос Меллі, коли вона плеснула в долоні й наказала Джонові спустити штани. «Будь ласка» сказав він людині, яка заведеним порядком тією ж рукою візьме ручку й підпише наказ про страту Джона Коффі.

Гаррі постукав по циферблату годинника, цього разу наполегливіше.

— Бруте? — спитав я. — Готовий?

— Привіт, Брутусе, — життєрадісно сказала Мелінда, наче вперше його помітила в кімнаті. — Рада тебе бачити. Панове, а чи не хочете ви чаю? Геле, хочеш? Я можу приготувати. — І вона знову підвелася. — Я була занедужала, але тепер почуваюся добре. Вперше за багато років мені так добре.

— Дякую, місіс Мурз, але нам уже їхати треба, — відповів Брутал. — Джону давно час у ліжко.

Він усміхнувся, показуючи, що жартує. Але погляд, який він кинув на Джона, виказував таку саму стривоженість, яку відчував і я.

— Що ж… якщо ви впевнені…

— Так, мем. Ходімо, Джоне Коффі.

Брутал потягнув Джона за руку, щоб змусити його йти, і Джон пішов.

— Хвилиночку! — Мелінда виборсалася з обіймів Гела й побігла — легко, мов дівчинка, — туди, де стояв Джон. Оповила його руками і знову обійняла. А тоді намацала защібку на потилиці й витягла з ліфа нічної сорочки тонкий ланцюжок. На його кінці теліпався срібний медальйон. Мелінда простягнула його Джону, хоча той, не розуміючи, тільки дивився.

— Це Святий Христофор, — пояснила вона. — Я хочу, щоб він був у вас, містере Коффі, носіть його. Він вас оберігатиме. Будь ласка, носіть його. Заради мене.

Джон глянув на мене стурбовано, а я подивився на Гела, котрий спершу тільки руками розвів, та потім кивнув.

— Бери, Джоне, — сказав я. — Це подарунок.

Узявши медальйон, Джон накинув його на свою бичачу шию й опустив медальйон зі святим Христофором у виріз сорочки. Кашляти на той час він уже повністю припинив, але я подумав, що з виду він ще сіріший і хворіший, ніж до того.

— Дякую, мем, — кивнув він.

— Ні, — відповіла Мелінда. — Це я вам дякую. Дякую вам, Джоне Коффі.

9

Брутал сів у кузов, а я поїхав у кабіні водія, збіса щасливий, що цього разу не треба там бути. Пічка зламалася, але принаймні ми вже полишили відкритий простір позаду. Ми проїхали близько десяти миль, коли Гаррі помітив невеличку бічну дорогу і з’їхав на неї.

— Що таке? — стривожився я. — Підшипник?

Як на мене, то проблема могла бути з чим завгодно: усі компоненти двигуна і трансмісії «фармолла» видавали такі звуки, наче от-от з ними станеться якась катастрофа чи вони взагалі спустять дух.

— Ні, — вибачливим тоном відповів Гаррі. — Мені треба відлити, от і все. Зара міхур лопне.

Виявилося, що до вітру потрібно було всім нам. Крім Джона. Коли Брутал спитав його, чи не хоче він зійти з кузова й допомогти нам поливати кущі, він тільки головою похитав, навіть погляду не підвів. Він спирався на задню стінку кузова, загорнувшись в армійську ковдру, накинувши її на плечі, ніби серапе. Який у нього колір обличчя, я розібрати не міг, але чув його дихання — сухе й шорстке, наче вітер, що віє крізь соломину. Мені це не сподобалось.

Я зайшов у лісок, розстібнув штани й став відливати. Інфекція була досить свіжа в пам’яті тіла й амнезія ще не вступила у свої права, тож я міг відчувати просту вдячність за змогу попісяти без потреби закричати. Я стояв, спорожняв сечовий міхур і дивився вгору, на місяць. Та не усвідомлював, що поряд зі мною стоїть Брутал і робить те саме, поки той тихим голосом не озвався:

— На Іскруна він уже не сяде.

Я озирнувся на нього, здивований і трохи наляканий тихою впевненістю, яку почув у його тоні.

— Що ти маєш на увазі?

— Те й маю, що він глитнув ту гидоту, замість виплюнути, як раніше, не просто так. Це може забрати цілий тиждень — надто вже він великий і кремезний, — але зуб даю, що піде швидше. Хтось із нас робитиме обхід і знайде його на ліжку, холодного, мов камінь.

Я гадав, що вже відлив до кінця, але від почутого по спині пробіг холодок, і назовні вихлюпнулося ще трохи сечі. Защібаючи ширіньку, я подумав, що в Бруталових словах є сенс. І сподівався, що правда на його боці. Джон Коффі зовсім не заслуговував на смерть, якщо я не помилявся у своїх міркуваннях щодо дівчаток Деттерик. Але якщо він усе-таки помре, то я б не хотів, щоб загибель до нього прийшла від моєї руки. Я не був певен, що зможу цю руку підняти, якщо до цього дійде.

— Їдьмо, — пробурмотів Гаррі з темряви. — Ми запізнюємось. Давайте вже закінчимо з цим.

Поки верталися до машини, я усвідомив, що ми лишили Джона зовсім самого — дурість рівня Персі Ветмора. Я думав, що його вже нема в кузові; що він виплюнув жуків одразу, як побачив, що його не охороняють більше, і втік «на території», як Гек і Джим по Великій Бруднючці[69]. І все, що нам залишиться, — ковдра, яку він скинув із плечей.

Але він був на місці. Досі сидів, притулившись спиною до кабіни, спираючись ліктями на коліна. На звук наших кроків він підвів погляд і спробував усміхнутися. Усмішка на мить затрималася на його виснаженому обличчі, та й згасла.

— Як ти, Великий Джоне? — спитав Брутал, залазячи в кузов і собі підіймаючи ковдру.

— Добре, начальнику, — мляво відповів Джон. — Все гаразд.

Брутал поплескав його по коліну.

— Скоро повернемось. А коли все приведемо до ладу, знаєш