Читати книгу - "Нескінченна історія"

Бастіян витягнув із кишені камінь Аль Джагір, він ла­гідно світився.

Бастіян відшукав у пам’яті слова напису на дверях біб­ліотеки в Амарґанті:

...Якщо ж він вимовить моє ім’я вдруге,

з кінця до початку,

спалахну я столітнім сяйвом

в одну мить.

Він високо підніс камінь над головою і вигукнув:

- Рігажд Льа!

У ту ж таки мить камінь вибухнув спалахом такої яск­равості, що від нього поблякло зоряне небо, і за ним освіти­лася темна безодня Всесвіту.

І та безодня Всесвіту була горищем шкільної будівлі - з грубими, потемнілими від часу балками.

А тоді все зникло. Столітнє сяйво згасло. Аль Джагір безслідно щез.

Усім, і в тому числі Бастіянові, довелося трох почекати, щоби їхні очі знову призвичаїлися до слабкого світла міся­ця і зірок.

Ошелешені щойно побаченим, усі знову зібралися у Ве­ликій Залі Зоряного Монастиря. Останнім прийшов Басті­ян. Ченці Пізнання і Троє Велемудрих підмелися зі своїх місць і вшанували його низьким і глибоким поклоном.

- Немає таких слів, - промовив Шіркріє, які вмістили би мою вдячність. Я дякую тобі за це просвітлення, за ося­яння, за цей спалах пізнання, Великий Всевіде. Бо на тому таємничому горищі я угледів споріднену зі мною істоту - орла.

- Ти помиляєшся, о Шіркріє, - заперечила з лагідним усміхом совинолика Ушту, Мати Здогаду. - Я виразно по­бачила, що це сова.

- Одначе помиляєтеся ви обоє, - перебив їх їсіпу, і його очі запалали. - Ця істота споріднена зі мною, тому що це лис.

Шіркріє молитовно звів руки.

- Тепер ми знову опинилися там же, де були і до того, - мовив він. - Лише ти один, Великий Всевіде, можеш відпо­вісти на наше питання. Хто із нас трьох має рацію?

Бастіян поблажливо усміхнувся і сказав:

- Усі троє.

- Дай нам час зрозуміти твою відповідь, - попросила Ушту.

- Гаразд, - відказав Бастіян. - Ви матимете стільки ча­су, скільки захочете. Бо тепер ми залишимо вас.

На обличчях Ченців Пізнання і трьох Старійшин про­майнуло розчарування, але Бастіян спокійно і твердо від­хилив їхнє настійне прохання залишитися в них надовше, а ще краще - назавжди.

Отож його разом із учнями - Атрею і Ксаїдою - відпро­вадили до воріт обителі, а летючі посланці віднесли їх назад до наметового міста.

Тієї ночі, до речі, в монастирі Ґіґам дійшло до перших суттєвих розходжень у поглядах між Трьома Велемудрими, які через багато років призвели до того, що братство розпа­лося, і Ушту, Матір Здогаду, Шіркріє, Батько Споглядан­ня, а також їсіпу, Син Розуму, заснували кожне свій окре­мий монастир. Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.

Що ж до Бастіяна, то після цієї ночі він втратив усі свої спогади про те, що він колись ходив до школи.

Стерлися із його пам’яті і горище, ба навіть украдена книжка в шовковій оправі кольору міді.

Відтак Бастіян більше не запитував себе про те, як він узагалі потрапив до Фантазії.

XXII.

БИТВА ЗА ВЕЖУ ЗІ СЛОНОВОЇ КОСТІ

Вислані наперед дозорні повернулися до табору і по­відомили, що Вежа Зі Слонової Кості вже дуже близько. За два або, щонайбільше, за три прискорені денні марші мож­на було б до неї дійти.

Втім, здавалося, Бастіян ніяк не може прийняти оста­точного рішення. Він часто - частіше, ніж досі, - оголошував привал, щоби за короткий час знов раптом стрімголов зриватися з місця і рушати в дорогу. Жоден з його супутників не розумів, чому він так робить, та ніхто, зрозуміло, не наважувався про це запитати. Після дня сво­го великого тріумфу в Зоряному Монастирі він став непри­ступним, навіть для Ксаїди. У таборі кружляли найрізно­манітніші чутки, та більшість співподорожніх слухняно виконували його суперечливі накази. Великі мудреці, ду­мали вони собі, звичайним людям часто здаються непередбачуваними, а їхні рішення - незбагненні. Атрею і Фухур теж уже не могли собі пояснити Бастіянову поведінку. Те, що сталося в Зоряному Монастирі, було понад їхнє розу­міння. Відтак вони ще більше журилися за хлопця.

А в Бастіяновій душі боролися два почуття, і жодного з них йому не вдавалося погамувати. Він прагнув зустрітися з Місяцівною. Тепер його знали у цілій Фантазії, ним захо­плювалися, отож він міг постати перед нею як рівний перед рівною. Та водночас його не полишала тривога: а що, як вона почне вимагати, щоби він віддав їй Аурин. Що тоді? А якщо вона захоче відіслати його назад у світ, про який він уже майже нічого не міг пригадати? До того ж, він не хотів повертатися назад! І він хотів назавжди залишити Клейнод собі! А тоді раптом чомусь почав пригадувати, що, даючи йому Сяйво, Дитинна Царівна ані словом не прохопилася про те, що колись захоче його забрати. Може, вона збирала­ся залишити Сяйво Бастіянові на стільки, як він захоче? А може, вона і взагалі подарувала Клейнод, отож Аурин на­лежить Бастіянові - належить уже назавжди? У такі хви­лини він не міг дочекатися зустрічі з нею. Він квапив і під­ганяв процесію, щоби тільки чимшвидше опинитися в Місяцівни. Одначе його тут-таки опановували сумніви, і він наказував усім зупинятися і ставати на відпочинок, щоби тим часом мати змогу подумати - і з’ясувати для себе само­го, на що ж йому розраховувати.

Отак, то поквапним маршем, похапцем, то знову зволі­каючи і дуже затримуючись на привалах, караван нарешті дістався до зовнішнього пругу* (* краю) знаменитого Лабіринту - величезної рівнини, що була суцільним квітником із без­ліччю взаємно переплетених стежок і доріжок.

На обрії, на тлі золотої заграви призахідного сонця, ка­зковою білістю сяяла Вежа Зі Слонової Кості.

Усі посланці - учасники кількатисячного каравану- процесії, а також сам Бастіян мовчки стояли і з благоговін­ням всотували в себе невимовну красу цього видовища. На­віть на Ксаїдиному обличчі промайнув вираз зачудування і захвату, геть їй не притаманний; втім, незабаром він знову безслідно розвіявся. Атрею і Фухур, які стояли десь зовсім далеко позаду, пригадували, наскільки інакше виглядав Лабіринт, коли вони бачили його минулого разу. Тоді Лабі­ринт роз’їдала і пожирала смертельна хвороба - Ніщо. А тепер тут усе квітувало, буяло соковитими барвами, відтак квітник-Лабіринт розкинувся перед ними розкішніший і осяйніший, ніж будь-коли перед тим.

Бастіян постановив, що сьогодні вони вже не підуть да­лі, отож усі почали лаштуватися до нічлігу.

Він вислав уперед кількох послів, які мали переказати Місяцівні його вітання і сповістити, що він має намір на­ступного дня прибути до Вежі, а тоді