Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

інших. Гікмен і Везерфорд – обидва жваво жестикулювали, і для мене це було не вдивовижу – вони обговорювали подальший план дій. Такими були мої перші враження, та придивившись пильніше, я зрозумів, що помилився. То було не обговорення плану майбутніх дій. У хвилини затишшя, між залпами тріскоту сосен, мені вдалося розрізнити їхні голоси. Я зрозумів, що вони запекло сперечалися.

Раптом дим розсіявся, і поодаль од ставка я побачив ще одну групу людей, що складалася з шістьох осіб. Вони розбилися на дві частини, по троє; середнього міцно тримали двоє – очевидно, це були полонені.

Невже це індіанці? Двох ворогів, які серед хаосу полум’я і диму помчали через галявину, захопили в полон? Такими були мої перші думки, але в цю мить язик полум’я, що рвучко здійнявся до верхівок дерев, осяяв галявину сліпучим світлом. Я побачив усю групу, наче вдень. Я більше не сумнівався в тому, хто були ці полонені. Я бачив їхні бліді, спотворені від жаху обличчя. Навіть червоне полум’я не надавало їм червоного відтінку. Я відразу впізнав цих людей: це були Спенс і Вільямс.

Розділ LXXXVIII
Швидка розправа

Я запитав негра, в чому річ, та перш ніж він встиг відповісти, уже сам усе зрозумів. Мій власний стан підказував правильну відповідь. Я згадав, що поранений кулею, і що інша застрягла в стовбурі дерева, і що кулі були випущені ззаду. Я гадав, що це все витівки дикунів, але це було не так! Це була справа рук двох лиходіїв – Спенса і Вільямса!

При цій думці мене охопив жах. Що ж це коїться? Тут я згадав минулу ніч: поведінка цих двох молодиків у лісі, підозрілі натяки старого Гікмена і його товариша та інші події, що відбулися раніше – все раптом спливло на поверхню.

Тут не обійшлося без Аренса Рінгольда! Боже ти мій, подумати лишень, що це чудовисько…

– Вони допитують двох негідників, – сказав Джек. – Ось і все!

– Кого? – запитав я машинально, хоча вже знав, про кого йшла мова.

– Маса Джордже, хіба ви не бачите їх? Чорт забирай! Вони білі, як облуплена гнилушка. Це Спенс і Вільямс. У вас стріляли вони, а не індіанці. Я відразу здогадався про це і сказав масі Гікмену. А маса Гікмен сказав, що він і сам це бачив. І маса Везерфорд теж бачив. Вони бачили, як ті стріляли. Тепер вони допитують їх перед стратою – ось, що вони роблять!

З якимось дивним інтересом я знову поглянув на цю групу.

Вогонь гудів уже не так сильно, смола майже вся згоріла, лише подеколи ставалися легкі вибухи. Голоси виразно долинали до мене з галявини. Я уважно вслухався в імпровізований судовий процес. Там виникла суперечка: судді ніяк не могли прийняти одностайного рішення. Одні вимагали негайної страти, інші заперечували проти такої швидкої розправи. Вони вважали, що для подальшого розслідування поки потрібно зберегти злочинцям життя.

Дехто навіть відмовлявся вірити в такий нечуваний злочин: аж надто жахливим і неправдоподібним він здавався. Які мотиви керували ними? Як обвинувачені могли зважитися на подібне злодіяння, коли їхнє власне життя також було під загрозою?

– Ніякої небезпеки для них не було! – вигукнув Гікмен, відповідаючи на питання товаришів. – Та вони за весь день не випустили жодного заряду! Кажу вам, що між ними й індіанцями угода. Вони були шпигунами. І найкращим доказом того є їхні вчорашні зрадницькі постріли. Про те, що вони заблукали – нехай розкажуть байки комусь іншому! Це вони заблукали? Та вони знають цей ліс, як облуплений. Вони тут бували сотні разів, якщо не тисячі. Хай їм грець! Та хіба ви коли-небудь чули, щоб єнот заблукав?

Хтось став заперечувати йому. Я не чув слів, але голос мисливця знову зазвучав ясно і чітко:

– Ви тут завели розмову про їхні «мотиви». Це ви маєте на увазі причини, які штовхнули їх на таку криваву справу. Гаразд, я і сам не зовсім їх розумію, але дещо підозрюю. За останні п’ять років я багато чув про темні справи цих молодчиків. Але кажу вам, хлопці, що останній учинок перевершив усе, що можна лишень уявити.

– Чи впевнені ви, що справді бачили спалах вогню в цьому напрямку?

Це питання поставив високий літній чоловік, суворий і благородний на вигляд. Я впізнав у ньому одного з наших сусідів, багатого плантатора і доброго знайомого мого дядька. Як друг нашої сім’ї, він побажав приєднатися до походу.

– Звичайно, – відповів Гікмен. – Хіба ми з Джимом не бачили все на власні очі? За цими гадами ми спостерігали весь день. Ми були впевнені, що вони замишляють якусь капость. Ми бачили, як вони стріляли через галявину і цілилися в молодого Рендольфа. Та й негр бачив це. Яких ще доказів вам треба?

У цю мить над моїм вухом пролунав голос Джека.

– Маса Гікмен, – закричав він, – якщо потрібен ще доказ, то негр надасть його! Одна з куль пролетіла повз масу Джорджа і влучила в дерево, в шовковицю, за якою ми стояли. Воно ще не згоріло. Джентльмени, я думаю, що ви знайдете кулю. Тоді можна буде дізнатися, до якої рушниці вона підійде.

Кілька людей миттю кинулися до дерева, біля якого ми стояли з Джеком. Воно чомусь не загорілося, його обвуглений, чорний стовбур усе ще височів у центрі згарища. Джек побіг і вказав точне місце. Оглянули кору, знайшли отвір від кулі і обережно витягли свинцевого свідка. Куля ще зберегла свою круглу форму і лише трохи подряпалась нарізками в дулі. Ця куля годилася тільки для рушниці великого калібру. Всі знали, що така рушниця була у Спенса. Принесли рушниці всього загону і стали по черзі приміряти кулю. Вона не входила в жодну рушницю, крім рушниці Спенса.

Так було доведено його провину. Вирок винесли негайно: всі одностайно вирішили, що злочинці повинні померти.

– Собаці – собача смерть! – суворо промовив Гікмен, піднімаючи рушницю. – Джиме Везерфорд, бери їх на приціл!.. А ви, хлопці, відійдіть геть. Ми дамо їм ще один шанс зберегти їхнє кляте життя. Нехай, якщо хочуть, біжать до тих дерев, а то опиняться у значно спекотнішому місці… Та відпустіть же їх, відпустіть, кажу, або, дідько б вас усіх ухопив, я стрілятиму в середину натовпу!

Усі, хто тримав злочинців, побоялися, що Гікмен і справді почне стріляти, і підбігли до суддів.

Негідники виглядали геть спантеличеними. Жах відбивався на їхніх обличчях, вони не могли вимовити ні слова, не могли й кроку ступити, наче були прикуті до місця. Жоден з них не спробував