Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

ворожої волі, що з невідпорною наполегливістю жадала пронизати всі подоби хмар, землі та плоті, щоби побачити тебе — побачити і прошити смертоносним поглядом, нерухомого, безборонного. Усі покрови, які ще захищали його, ставали надзвичайно тонкими й крихкими. Фродо достеменно знав, де розташовані теперішня домівка й осердя тієї волі — як людина зі заплющеними очима може визначити, куди прямує сонце. Фродо рухався просто туди, й зловісна енергія того місця майже фізично тиснула йому на чоло.

Мабуть, Ґолум відчував щось схоже. Та що саме відбувалось у його нещасному серці, яке розривалося між гнітом Ока, жаданням такого близького Персня і принизливою обіцянкою, даною почасти зі страху перед холодним залізом, гобіти навіть не здогадувалися. Фродо про це не думав. Сем переймався здебільшого своїм паном, тож ледве чи помітив темну хмару, яка лягла на його власне серце. Він пропустив Фродо вперед і пильно стежив за кожним його рухом, підтримував, коли той перечіплювався, і намагався підбадьорити своїми незграбними словами.

Коли нарешті настав день, гобітів уразило, наскільки поближчали до них тепер зловісні гори. Повітря було чисте й холодне, і, хоча до них було таки ще далеченько, стіни Мордору перетворилися зі захмареної небезпеки край обрію на страхітливі чорні вежі, які грізно бовваніли по той бік гнітючої пустки. Болота закінчувалися, переходячи в мертві торфовища та широкі ділянки сухої потрісканої грязюки. Земля попереду вивищувалася довгими пологими схилами, голими і безжальними, й ті схили тяглись аж до пустелі перед Сауроновими брамами.

Доки ще сіріло світло дня, мандрівники, мовби черви, заповзли під чорний камінь і зіщулилися там, аби крилатий жах не прилетів і не вистежив їх жорстокими очима. Подальша частина тієї подорожі відбувалася під суцільною тінню страху, що невпинно наростав, і де пам'яті нічим було себе втішити. Ще дві ночі подорожні торували нелегкий шлях цим бездоріжжям. Повітря — так їм здавалося — було жорстке та гірке від смороду, який забивав дух і пересушував горлянки.

Аж ось на п'ятий ранок, відколи Ґолум став їхнім провідником, гобіти вкотре зупинилися. Темної досвітньої пори перед ними постали могутні гори, які здіймалися до склепінь із хмар і диму. Від їхніх підніж тяглися велетенські опори та нерівні пагорби, які, за приблизними підрахунками, були десь за вісімнадцять верст од трьох супутників. Фродо з жахом роззирнувся довкола. Хоч якими моторошними були Мертві Болота й сухі пустища Нічийних Земель, але ця країна, яку скрадливий день повільно розкривав перед їхніми примруженими очима, виявлялася стократ страшнішою. Навіть до Озера Мертвих Облич дістався зморений привид зеленої весни, а сюди ні весна, ні літо не зазирнуть уже ніколи. Тут нічого не прижилося, навіть лускаті рослини, які годуються гнилизною. Ядушливі калюжі захлиналися від попелу і повзкої грязюки, землисто-білої та сірої — ніби гори вивергнули на довколишні землі бруд зі своїх нутрощів. Височенні кургани з потрощеного каміння та розтертих на порох скель, величезні земляні конуси, випалені вогняними ударами й поплямлені отрутою, стояли нескінченними рядами, й усе це разом нагадувало занедбане кладовище, куди неохоче зазирає світло.

Гобіти й Ґолум дісталися до пустки, яка розкинулася перед Мордором — тривкого пам'ятника темній і ви снажливій праці його рабів, що існуватиме навіть тоді, коли всі їхні задуми зійдуть нанівець: то була сплюндрована, невиліковно хвора земля, й тільки Велике Море, якби воно раптом затопило ці терени, могло за брати її в забуття.

— Мене нудить, — сказав Сем.

Але Фродо не озивався.

Якусь часину вони стояли там, ніби на краю сну, де вештаються нічні жахіття, і намагалися відстрочити їхнє наближення, хоч і знали, що до світання можна дістатися, лише пройшовши крізь морок. Світло яснішало і переставало бути розпливчастим. Бездонні ями й отруйні насипи набули страхітливо чітких обрисів. Піднялося сонце, котячись поміж хмар і довгих хвостів диму, проте навіть його світло було тут марнотне. Гобіти не раділи йому: воно здавалося неприязним і викривало їхню беззахисність — трьох крихітних скоцюрблених примар, котрі бродили серед попелястих кучугур Темного Володаря.

Надто втомлені, щоби рухатися далі, подорожні вирішили знайти якийсь закуток, де можна було би перепочити. Трохи посиділи в затінку шлакового пагорба, не перекинувшись і словом, але їдкі випари обпалювали їм горлянки й душили. Першим підвівся Ґолум. Спльовуючи та лаючись, він устав і, навіть не глянувши на гобітів, поповз геть на всіх чотирьох. Фродо й Сем поплазували за ним, доки дісталися до майже круглої ями, яка зі західного боку мала високі схили. У ямі було холодно й мертво, її дно вкривало бридке місиво масної різнобарвної грязюки. У цій огидній дірі вони і заховалися, сподіваючись урятуватися від пильної уваги Ока.

День минав повільно. Мандрівникам допікала нестерпна спрага, проте вони відсьорбнули хіба по кілька ковтків зі своїх фляг, що їх востаннє наповнювали ще в рові, який — тепер, коли гобіти думками поверталися до нього, — здавався їм прегарним і затишним місцем. Гобіти по одному стояли на варті. Спершу, хоч які вони були втомлені, жоден із друзів не міг заснути, проте, коли далеке сонце помалу ховалось у повільну хмару, Сем задрімав. Тож вартувати належало Фродо. Він відкинувся на схил ями, та це не полегшило відчуття гніту, що тиснув на нього. Гобіт подивився в затягнуте димами небо й побачив там дивні фантоми: темні обриси вершників і обличчя з минулого. Так він утратив лік часу, балансуючи між сном і дійсністю, а потім провалився в забуття.

Сем прокинувся зненацька: йому причулося, наче його кличе господар. Вже звечоріло, і Фродо не міг нікого кликати, бо заснув і зсунувся майже на саме дно ями. Ґолум був поруч із ним. На секунду Сем подумав, що той намагається розбудити Фродо, але збагнув, що це не так. Ґолум розмовляв сам зі собою. Смеаґол сперечався з іншою своєю сутністю, яка говорила тим самим голосом, хіба що змінюючи його на писк і сичання.

— Смеаґол обіцяв, — сказала перша сутність.

— Сссправді, сссправді, безцінний мій, — відповіла друга, — ми присягали: врятувати нашого Безцінного, не дати його Йому — ніколи. Та Безцінний іде до Нього, він із кожним кроком усе ближче. Що, нам цікаво, гобіт збирається з ним зробити, сссправді, нам цікаво?

— Я не знаю. Не можу нічого вдіяти. Він — у хазяїна. Смеаґол обіцяв допомогти хазяїнові.

— Так, так, допомогти хазяїнові — хазяїнові Безцінного. Та якби ми були хазяїном, то мали би допомагати сссобі,