Читати книгу - "Жахослов"

Коли інспектор покосився на неї й запитав: «Звідки ти знала?» – усе, що вона могла, це знизати плечима і жестом показати на відчинені двері. Що вона зрештою могла сказати? Що вона сама все це влаштувала? Що ризикнула життям жінки і занапастила його після того, як пообіцяла вберегти? Він указав на неї пальцем і промовив:

– Ми ще не закінчили.

– Звичайно, ви маєте рацію, – буркнула вона йому навздогін.

Вони з Райтом зникли в маленькій кімнатці, а їхній супровід скупчився біля входу, витріщаючись і лаючись. Кількох з них знудило. Коли зовсім блідий Мейкпіс з’явився на порозі, він тільки й вимовив:

– Чому так? Чому саме так? Це ж не він, правда ж? Хтось – щось – інше?

Кіт похитала головою.

– Це він.

– Але…

– Він вчинив так, тому що вона уникала його так довго. Це його розсердило, навіть розлютило. Він міг убити когось іншого, але вона перетворилася на нав’язливу ідею лише тому, що він не міг її знайти. – Кіт встала і потерла свої плечі, закляклі від холоду. – Це стало особистим, а він не терпить, коли йому кидають виклик.

Вона сховала обличчя в долоні, вдихаючи запах шкіряних рукавичок.

Мейкпіс переводив погляд зі своїх офіцерів, що безладно зазирали до скривавленої кімнати й одразу ж квапилися геть, на доктора Баґстера – той саме продирався крізь прохід з Дорсет-стрит, майже затуляючи собою весь простір. Оцінюючий погляд лікаря дав зрозуміти Кіт, що він теж чув новину. Настрою для подальших розпитів та допитливих поглядів вона не мала, тож підвелася на ноги.

– Куди це ти йдеш, хотів би я знати? – окликнув її Мейкпіс.

Кіт подивилася на нього.

– Здається, у вас тут сила-силенна роботи. Вистачить на всю ніч. Я вам більше не підлягаю, тож іду додому.

– В мене є запитання, на які ти маєш відповісти, Касвелл.

– Ви знаєте, де мене знайти. – По цих словах Кіт розвернулася й пішла геть. Чоловіки навколо одразу покинули свої справи і проводжали її очима, але жоден не спробував зупинити її, навіть Ебберлайн, що з виглядом приреченого наближався до місця злочину.

Вона розуміла, що тепер усі вони дивляться на неї інакше. Якимось чином вона перетворилася на злочинницю. Вона питала себе, чи, діставшись додому, побачить біля свого ліжка криваву тінь Мері Келлі.

ХІІІ

Ще ніколи на її пам’яті час не тягнувся так довго.

Кожна секунда перетворювалася на годину, кожна година – на вічність, і день просто тривав і тривав без кінця, сягаючи незбагненної довжини. Здавалося, вона цілу вічність пролежала на ліжку, озираючи розсіяним поглядом візерунки на килимі, картину на стіні, дерев’яні стінки одежної шафи, вазу з квітами і миску на раковині, вишиту подушку на кріслі в кутку.

Вона не спала. Сну не було вже давно, і тепер він так само не приходив. Час від часу тишу навколо неї порушувала своїми криками Луїза, розлючено хряскаючи дверима без замка і наповнюючи коридор, а іноді й інші кутки квартири своїм вереском. Це тривало, доки Кіт не почула лагідний голос місіс К., що намагався задобрити матір обіцянками чаю і чогось для заспокоєння нервів. Кіт сподівалася, що це буде опіум, міцна доза опіуму, і що Луїза проспить якнайдовше і зрештою забуде, що накоїла її донька.

Проблема, однак, полягала в тому, що Луїза, як виявилось, не пам’ятала, що саме скоїла Кіт. Вона була розгнівана, вона почувалась осоромленою, вона була цілком упевнена, що її дитя накликало безчестя на всю родину, та при цьому не могла пригадати, в чому полягала провина її доньки. Очевидно було, що у свідомості матері один гріх підмінився іншим. Наскільки могла зрозуміти Кіт з гнівних реплік Луїзи, та була переконана, що її донька стала продажною жінкою.

Лунали ще якісь звинувачення, одне безглуздіше за інше, але основна думка була незмінна: Луїза гадала, що Кіт повія, і ніхто не міг переконати її в іншому. Хіба не тому вони з місіс К. ходили до поліційного відділку? Щоб вимагати розслідування, аби поліція заборонила їхній доньці займатися настільки жахливими речами? Хіба Люціус – милий, добрий Люціус, який дбає лише про порятунок сестриної душі – не присягався, що саме цим Кіт заробляла собі на життя?

Повернувшись додому рано-вранці, Кіт не пішла відвідати свого брата. Крізь стіну між їхніми кімнатами вона чула, як він деякий час кликав її, але в неї не стало духу відповісти. Нестерпно було б дивитися на нього, знаючи, що його вчинок, хай навіть скоєний задля її порятунку, прирік на смерть Мері Келлі. Вона знала, що не зможе говорити з ним, не розридавшись. Якщо вона тільки розтулить рота, то неодмінно скаже щось гидке, не втримається від того, щоб хоч трохи – о, зовсім трохи! – зірвати на ньому свій розпач і тим полегшити тягар на серці. Вона не може – не сміє – розмовляти з ним, доки не здатна тримати свій гнів, своє почуття провини під контролем. Доки не зможе збрехати йому, заприсягтися, що він не має ні найменшого стосунку до трагедії, яка розігралася цієї ночі.

Нарешті вона почула, як захропіла Луїза, хрипло й гучно – несхибна ознака того, що вона вжила свої «ліки». Невдовзі в її двері хтось обережно постукав, і все, що могла зробити Кіт, це відірватися від споглядання акварелі з квітами – подарунка преподобного Касвелла. У дверях з’явилася місіс Кіттредж і нерішуче завмерла на порозі, не впевнена, що їй тут раді. Кіт кашлянула і нарешті віднайшла в собі сили говорити.

– Чого вам, місіс К.? – вона не говорила, відколи минулої ночі попрощалася з Мейкпісом. Ночі? Ранку? Втім, яка різниця?

– Кетрін… – почала жінка, а тоді замовкла, ввійшла в кімнату й підсунула стільця до ліжка Кіт, аби дивитися прямо в обличчя дівчині, наче це було важливо. – Кіт, я…

Кіт здивовано звела брови. Вона не була впевнена, що готова до будь-якого спілкування. Але місіс К. не гримала на неї, поводилась раціонально і не перебувала в полоні власної уяви. Місіс К. хотіла поговорити, тож Кіт вважала, що може принаймні вислухати її.

Вона сіла, відкинувшись на подушки, усвідомлюючи, що так і не зняла свою уніформу – і що треба якось повернути її у відділок, так само, як і кийок, шинель і свисток, а ще ліхтарик. Подумавши про це, вона зітхнула. Принаймні чоботи, що лежали в кутку, були її. Точніше, її батька – преподобний Касвелл мав досить скромний розмір ноги, а