Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Головний редактор та його помічник довго не показували мені обкладку видання, де на першій сторінці розмістили фрагменти картини російського художника Іллі Глазунова «Русская Венера», яка не мала до книги ніякого стосунку і, по суті, відлякувала собою літніх людей. А саме для думаючих індивідів я писав і пишу свої дослідження. Та, незважаючи на мої зауваги, головний редактор робив по-своєму. Про те говорив мені й Василь Кук. Тому пізніше я заборонив видавати згадану книгу.

Ще до презентації книги Політковської відбулася швидкоплинна суперечка Василя Кука зі Стаховим, який теж сидів на презентації (далеко від нас) і був зачинателем тієї словесної дуелі. Це мені впало в очі. Тобто діаспорні представники не могли пробачити Василеві Куку того давнього листа. Ось як про це писав Ярослав Святко, котрий добре знав Василя Кука, вивчав його діяльність та неодноразово зустрічався з ним, починаючи з 1990 року.

«Коли я перейшов на редакторську роботу, почав зустрічатися з Куком частіше, і в різних містах. Він активно їздив на наукові конференції, посвячені проблемам національно-визвольної боротьби, виступав, писав статті. Але не завжди сидів у президіях. Частково — бо сам не любив показушності, а частково — бо був своєрідний «карантин» на Кука. Це треба пояснити докладніше.

В березні 1992 року ОУН (бандерівська) проводила першу від часів боротьби УПА конференцію в Україні. Кук був у числі учасників конференції, це видно на відео архіву конференції. Але в президію його не посадили. Річ у тім, що стосовно всіх чільних діячів ОУН, які перейшли радянські тюрми і зараз почали активне громадське життя, Служба безпеки провела розслідування на предмет можливого колаборування з КГБ. У випадку Кука тим особисто займались Кашуба і Мудрик, а також, якщо не помиляюсь, Гриць «Микушка» — Пришляк. На час слідства існував неписаний мораторій на експонування цих громадських діячів, саме — неписаний, я думаю, що в рішеннях Проводу цього нема, це була просто як звичаєва норма. І сам Кук до цього ставився з повним розумінням, бо ж перевіряли не тільки його. Характерний приклад — в 1993 році в палаці «Україна» голландські генерали нагороджували упівців, які врятували з німецького табору голландських офіцерів і переправили їх в Голландію — був збір Всеукраїнського братства УПА — і Кук тоді сидів у залі. Десь від 1995 року Кук починає з’являтися у президіях, насамперед Братства УПА, і це є знак результату слідства… Так-от, безпека не виявила жодної людини, яку б судили за свідченнями Василя Кука. Це я кажу зі слів покійного Степана Мудрика, але, думаю, що колись будуть оприлюднені й документи. І після того, як перевірка закінчилась, до таких звинувачень почали ставитися, як до провокацій з боку ворожого середовища, а Кук почав з’являтись у президіях…

З другого боку кордону був Степан Мудрик, і він мені (Ярославові Святку. — В.Б.) прокоментував це коротко: ми коли прочитали цього листа (Василя Кука. — В.Б.), то перестали посилати людей старими каналами…» [252, Інтернет].

Тобто Василь Кук своїм листом досяг поставленої мети.

Наостанок повідомляю: Українська Головна Визвольна Рада (підпільний Український парламент) у липні 1950 року надала Василеві Куку звання полковника УПА, а 14 жовтня 1952 року — генерал-хорунжого. 26 серпня 1949 року генерал Роман Шухевич нагородив полковника Василя Кука вищою нагородою УПА — Золотим хрестом заслуги. За всю історію цю нагороду УПА отримав 31 повстанець.

Помер Василь Степанович Кук вранці 9 вересня 2007 року…

Велика людина!

4. «Полковник» Олексій Берест

Олексій Прокопович Берест не мав військового звання полковник. Таке звання надали першому коменданту поверженого німецького Рейхстагу бійці та командири, посилаючи його не переговори з німцями до підвалу вночі 30 квітня 1945 року.

Та почнемо з початку…

Олексій Берест «народився 9 березня 1921 року в бідній сім’ї Прокопа Никифоровича і Христини Вакулівни Берестів у селі Горяйстівці Лебединського повіту Харківської губернії. Українець. В цього подружжя було шістнадцятеро дітей. У віці 11 років залишився круглим сиротою разом з вісьмома братами і сестрами…» [251, Інтернет].

Я не знаю, хто написав до Інтернету ці речення. Але те, що за цими фразами прихована страшна правда — залізний факт. Ану ж разом подумаймо: Олексію Бересту виповнилося 11 літ 9 березня 1932 року. Отож батьки його померли під час голодомору 1932–1933 років. А скільки дітей сім’ї померло від голодомору, організованого в Україні товаришем Сталіним та його партійними посіпаками у 1932–33 роках, автор тих речень мовчить.

Отак раніше (і сьогодні) приховували і приховують голодомори. Робилося таке переважно свідомо. Зрозуміло, що Олексій Берест пам’ятав страшні 1932–1933 роки, смерть батьків, братів та сестер.

З жовтня місяця 1939-го Олексій Берест служив у Червоній армії. Пішов добровольцем. Брав участь у Фінській війні.

«З 22 червня 1941 року Олексій Берест воює проти німецьких загарбників як зв’язківець, з 1942 — командир відділення. З грудня 1943 по вересень 1944-го навчайся в Ленінградському військово-політичному училищі. Після випуску був направлений на 1-й Білоруський фронт, де він потрапив у 756-й стрілецький полк 150-ї стрілецької дивізії. Його призначили заступником (з політчастини) командира батальйону, яким командував капітан С. Неустроєв» [251, Інтернет].

Разом з капітаном С. Неустроєвим вони воювали більше півтора року. З боями пройшли всю Польщу, воювали на Одері та під Берліном. Але, що цікаво, — і один, і другий за півтора року війни не отримали підвищення ні по службі, ні у званні.

«30 квітня 1945 року в боях за Рейхстаг Олексій Берест воював у 150-й стрілецькій дивізії у батальйоні капітана Неустроєва. Слід зазначити, що для кожної із дев’яти дивізій 3-ї Ударної армії, які вели бої у центральній частині Берліна, виготовили прапори для можливого підняття їх над Рейхстагом, проте саме прапор під п’ятим номером, що передали батальйону Неустроєва, був встановлений на Рейхстагу» [251, Інтернет].

За версією товаришів Сталіна та Жукова і їхнього більшовицького оточення, Прапор Перемоги над Рейхстагом підняли сержант М. Єгоров і М. Кантарія о 14-й годині 25 хвилин 30 квітня 1945 року. Та то все абсолютна брехня, яку Москва вбиває нам в голови. Послухаємо правду від людей, які брали участь в тих подіях.

«Ударили гвардейские миномёты, загремела артиллерия, и к Рейхстагу рванулись в атаку бойцы. После ожесточённого штурма две роты… (одна под командованием лейтенанта Береста, а другая под командованием сержанта Сьянова), с трудом ворвались в здание Рейхстага… Узнав об этом, полковник Зинченко позвонил в штаб полка. Вот что рассказывал о том моменте командир батальона капитан Неустроев: «Где знамя?! — закричал он в трубку полевого телефона с командного пункта батальона». — «Да вот тут