Читати книгу - "Син"

Гість наблизився аж так, що Ровер міг уже бачити риси його обличчя. Та це ж…

– Привіт, Ровере.

Авжеж, це був він.

Гість показав пожовклу візитну картку, на якій було: «Мотоциклетна майстерня Ровера».

– Адреса збігається. Ти казав, що міг би влаштувати мені «Узі».

Ровер витирав руки, дивлячись на нього. Він читав газети. Бачив фото по телевізору. Але зараз він дивився не на хлопця з камери в Статені, а на своє власне майбутнє. Майбутнє, яким він собі його уявляв.

– Ти пришив Нестора, – сказав Ровер, витираючи ганчіркою між пальцями.

Хлопець нічого не відповів.

Ровер похитав головою.

– Це означає, що не тільки поліція тебе розшукує, але також Твілінґен.

– Я знаю, що я в халепі, – сказав хлопець. – Я негайно піду, якщо ти скажеш.

Прощення. Надія. Повний розрив. Другий шанс. Більшість людей нехтують ним, і далі роблячи ті самі безглузді помилки до кінця свого життя, завжди знаходячи собі виправдання і привід, щоб знову напартачити. Вони не знають чи вдають, буцімто не знають цього, але вони програють, навіть не почавши. Бо вони не прагнуть по-справжньому домогтися успіху. Але Ровер прагнув. Не це зараз тягнуло його вниз. Він зараз був сильнішим. Мудрішим. Але недарма кажуть: «Якщо хочеш простувати з гордо піднесеною головою, ризикуєш упасти і розквасити собі носа».

– Чому б нам не зачинити двері? – сказав Ровер. – Схоже, на дощ збирається.

Розділ 34

Дощ заливав вітрове скло. Симон витяг ключ із замка запалювання і приготувався до пробіжки від стоянки до лікарняного корпусу. Він зауважив постать якогось блондина у плащі праворуч від своєї машини. Дощ періщив з такою силою, що краплі відскакували від капота, а силует чоловіка здавався розмитим. Двері з водійського боку відчинились, і інший – темноволосий чоловік – запросив Симона іти з ними. Симон подивився на годинник на приладовій панелі. Четверта по обіді. Термін спливав за дві години.

Ті двоє відвезли його в Акер-Брюгге, приморський квартал крамниць, офісів, дорогущих квартир і півсотні кав’ярень та барів. Вони пройшли набережною вздовж моря і, тільки трохи не дійшовши поромної переправи в районі Несодтангенських доків, повернули в один з численних провулків, яким вони простували далі, аж до вузьких залізних сходів, що вели вниз, до дверей з ілюмінатором, які, мабуть, мали викликати асоціації з морепродуктами. Поруч з дверима була прикріплена незвично скромна вивіска з написом «Ресторан “Наутілус”». Один з проводжатих відчинив і притримав двері, і вони увійшли у вузький коридор, де струсили з мокрих плащів воду і повісили їх у бездоглядному гардеробі. Відвідувачів, схоже, не було ні душі; і перше, що спало Симону на думку, це – наскільки місце зручне для відмивання грошей. Приміщення не надто велике, але рівень оренди і розташування надають правдоподібності прибутковості закладу, з доходів якого податки сплачуються рідко.

Симон був наскрізь мокрим. У черевиках хлюпала вода. Але насправді не з цієї причини йому було холодно.

Обідня зала була розділена навпіл великим прямокутним акваріумом, що також служив єдиним джерелом освітлення. За столом спиною до акваріума сидів чоловік велетенських габаритів.

Саме від нього на Симона віяло крижаним холодом.

Він ніколи в житті не бачив його на власні очі, але зараз ні на мить не сумнівався щодо того, хто перед ним.

Твілінґен.

Чоловік, здавалося, заповнив своїм тілом усю кімнату. Симон не знав, чи пояснювалось це його фізичними розмірами, чи владою і багатством цієї особи, здатної контролювати незчисленні людські долі. Чи, може, легенди, що оточували цього чоловіка, робили його ще більшим: незліченні смерті, безглузда жорстокість і руйнація.

Чоловік зробив ледь помітний жест у бік висунутого перед ним стільця. Симон сів.

– Симон Хефас… – промовив чоловік, погладжуючи підборіддя вказівним пальцем.

У кремезних чоловіків часто бувають напрочуд високі голоси.

Але не у Твілінґена.

Від гудіння його басу вода пішла брижами в склянці перед Симоном.

– Я знаю, чого ти хочеш, Хефасе.

М’язи у нього заграли, напнувши одяг так, що, здавалось, костюм зараз трісне по швах.

– А саме?

– Грошей на операцію для Ельзе.

Симон ковтнув, почувши ім’я коханої в устах цього чоловіка.

– Питання в тому, що ти маєш на продаж?

Симон дістав мобільний телефон, відкрив поштову скриньку, поклав телефон на стіл і натиснув клавішу. Голос у звуковому файлі, що він тоді отримав, мав металеві обертони: «…назва і номер рахунку, на який Нестор переводив тобі гроші за твої послуги?… На твоєму місці я добре подумав би, перш ніж говорити». Пауза, потім інший голос: «Рахунок оформлений на компанію «Dennis Limited», зареєстровану на Кайманових островах. / А номер рахунку?» Тоді знову пауза. «Вісім, три, нуль… / Поволі, і вимовляй чіткіше. / Вісім. Три. Нуль. Вісім…»

Симон натиснув клавішу і зупинив запис.

– Я думаю, зрозуміло, хто відповідає на запитання.

З коротким жестом, який міг означати що завгодно, велетень відповів:

– Це те, що ти продаєш?

– Цей запис надійшов мені з адреси Hotmail, який я не міг, та й не намагався відстежити. Адже я поки що єдиний, хто знає про цей звуковий файл. У якому начальник в’язниці…

– Заступник директора.

– …в’язниці Статен зізнається, що має таємний рахунок, на який він отримував гроші від Хуґо Нестора. Я перевірив номер рахунку – інформація правильна.

– В чому її цінність для мене?

– В тому, що я не передам її колегам у поліції, а ти не втратиш цінного наймита… – Симон відкашлявся, – …іще одного цінного наймита.

Здоровило знизав плечима.

– Заступника директора тюрми можна замінити. В будь-якому разі, Франк – відпрацьований матеріал. Що ти ще маєш, Хефасе?

Симон випнув нижню губу.

– Я маю докази того, що ти відмивав гроші через операції з нерухомістю Іверсенів. І результати аналізу ДНК, що пов’язують Івера Іверсена-старшого з в’єтнамською дівчиною, яку ти ввіз у країну, убив, а Сонні Лофтусу сплатив, щоб той узяв провину на себе.

Той погладив собі горло двома пальцями.

– Я зрозумів. Далі.

– Якби я отримав гроші на операцію, я подбав би, щоб за жодним з цих фактів не проводилось розслідування.

– Про яку суму йдеться?

– Два мільйони крон.

– Ти міг би шантажувати на таку суму безпосередньо Іверсена. То навіщо прийшов до мене?

– Я хочу більше, ніж самі гроші.

– Що іще?

– Я хочу, щоб ви припинили шукати хлопця.

– Синка Лофтуса? З якого б це дива?

– Аб Лофтус був моїм другом.

Чоловік деякий час мовчки дивився на Симона. Потім відкинувся на