Читати книгу - "Останній з могікан"

собі друзів серед своїх родами, і, сподіваюсь, вони будуть не згірше тобі віддані, аніж той, що не має в жилах і краплини індіанської крові. Щодо мене, то рано чи пізно, а доведеться вмирати; на щастя, не дуже кому буде й оплакувати мою смерть. Кінець кінцем ті гемони й так, мабуть, здеруть з мене скальпа, отож день чи два туди-сюди не багато заважить супроти вічності. Хай бог тебе благословить, — ще раз мовив завзятий лісовик, схилив голову і враз підніс її знову, тужливо вдивляючись в юнака. — Я любив вас обох, і тебе й твого батька, дарма що шкіра в нас відмінна і вдачею ми різні. Скажеш сагаморові, що навіть у найгострішій скруті я ніколи не забував його. А ти сам — спогадай мене часом, як будеш іти добрим слідом. І затям, хлопче: одне там небо чи два, а є на тім світі стежка, якою чесні люди завше можуть зійтися. Рушницю ти знайдеш, де ми її сховали; візьми її собі на пам'ять. І ще послухай, парубче: ваш індіанський звичай не відмовляється мстивості, тож не жалуй мінгам помсти. Це послабить біль утрати і розважить тобі душу. Гуроне, я пристаю на твою умову. Звільни жінку, і я твій бранець.

Такий вияв шляхетної самовідданості юрба привітала приглушеним, але виразно схвальним гомоном. Навіть найсуворіші з делаварських вояків не приховували свого задоволення мужньою жертовністю розвідника. Магуа зупинився і якусь хвилю, здавалося, вагався. Але коли скинув поглядом на Кору поглядом, у якому жорстокість дивно змішалася із захопленням, — ухвала його була категорична.

Він зневажливо крутнув головою на розвідникову пропозицію і мовив твердо й рішуче:

— Хитрий Лис великий ватаг, він не міняє своєї думки. Ходім, — додав він, панібратськи кладучи руку на плече бранці. — Гурон не пащекун. Ми йдемо.

Кора відсахнулася, сповнена жіночої гордості, і темні очі її спалахнули обурено. Гаряча барва залила їй обличчя до самих скронь, немов це опалив дівчину промінь призахідного сонця.

— Я твоя бранка і, коли настане пора, піду за тобою, хоча б і на смерть. Але насильство зайве, — сказала вона спокійно і обернулась до Соколиного Ока: — Шляхетний мисливцю, дякую вам від щирого серця. Тільки офіра ваша даремна, все одно я б не змогла її прийняти. Але ви можете чим іншим стати мені в пригоді, і то навіть більшою послугою. Гляньте на це знеможене бідолашне дитя! Не покидайте її, поки не допровадите до осель цивілізованих людей. Я не буду казати, — дівчина стисла шорстку розвідникову руку, — що її батько винагородить вас — таких-бо, як ви, людина не годна винагородити, — але він буде вдячний вам і поблагословить вас. А благословення чесної і похилої віком людини, повірте мені, чогось варте перед небом. О боже, коли б я могла почути благословення з його уст у цю тяжку хвилину!

Голос її заломився і змовк. Потому Кора підійшла до Данкена, що підтримував зімлілу Еліс, і мовила далі вже лагіднішим тоном, в якому любов боролася з жіночою стриманістю:

— Мені не треба вам казати, щоб ви берегли цей скарб. Ви її кохаєте, Гейворде, і це сховало б від вас тисячі її хиб, якби вона їх і мала. Вона така ласкава, лагідна, ніжна, добра, що кращої за неї годі й шукати. Навіть найгордіший з чоловіків не знайшов би що їй закинути. Вона вродлива… Така вродлива! — Кора в сумовитій задумі поклала свою, також гарну, руку на мармурово-біле чоло сестри і відкинула пасемко золотавого волосся, що спадало їй аж до брів. — А душа її цнотлива й чиста, як і шкіра в неї. Я б могла багато ще сказати — більш, мабуть, ніж дозволив би холодний розум, але я пошкодую вас і себе… — Голосу її не стало чути, вона схилилася над сестрою. Поцілувавши Еліс довгим палким поцілунком, Кора випросталась, бліда як смерть, але без жодної сльозинки в розгарячілих очах, і обернулась до Магуа. Тим самим своїм гордовитим тоном вона мовила:

— Тепер, добродію, якщо така ваша воля, я готова йти.

— Йди, Магуа, йди! — крикнув Данкен, здаючи Еліс на руки індіянської дівчини. — Цим делаварам закон боронить тебе затримати, але я — я цьому законові зовсім не підвладний. Йди, гидке страховисько! Чого ти баришся?

Важко й описати, з яким виразом слухав Магуа ці погрози. Спершу зловтішною радістю заіскрилось його обличчя, а тоді враз проступила на ньому холодна підступність.

— Ліси відкриті, — тільки того й відказав він. — Щедра Рука може йти за мною.

— Стривайте! — сіпнув Данкена за руку Соколине Око й затримав його силою. — Ви не знаєте, який він хитрий, цей гемон. Наведе вас на засідку, і ваша смерть…

— Гуроне, — перебив розвідника Анкес, що, скоряючись суворим звичаям свого народу, лишень мовчки й пильно дослухався до всього. — Гуроне, справедливість делаварська — це закон Маніто. Глянь на сонце. Тепер воно на рівні верхніх галузок он того гемлоку. Твоя стежка відкрита й коротка. Коли сонце буде над деревами, твоїм слідом ітимуть вояки.

— Каркала ворона! — глузливо засміявся Магуа. — Здоганяйте! — додав він, махнувши рукою до юрби, що повільно розступалася перед ним. — Де спідниці делаварів? Хай вони віддадуть свої стріли й рушниці вайандотам — дістануть за те м'яса та зерна. Собаки, зайці полохливі, злодіяки!.. Плюю я на вас!

Прощальні його образи пролунали серед мертвої лиховісної тиші. І з цими дошкульними словами на устах Магуа, мов переможець, спокійно пройшов до лісу разом із своєю покірною бранкою, бережений непорушними законами індіянської гостинності.

РОЗДІЛ XXXI

Флюелен. Нищити хлопців і валку! Це геть суперечить законам війни, це таке підле злочинство, якого світ не бачив, їй же бо.

В. Шекспір, «Король Генрі V»

Тільки-но Магуа та його жертва зійшли делаварам з очей, як усе довкола, досі немов зачароване якоюсь силою, прихильною до гурона, завирувало в шаленому збентеженні. Анкес, стоячи близько Таменунда, не спускав погляду з Кори, аж поки барву її сукні не поглинуло лісове зело. Тоді він зійшов із підвищення, мовчки пройшов через натовп і зник у тій самій хатині, з якої недавно його виведено. Кілька більш достойних і спостережливих вояків завважили, як гнівно іскрилися очі молодому ватагові, і пішли за ним. Таменунда й Еліс зараз же по цьому відвели з майдану, а жінкам і дітям наказали розійтись. Протягом цілої наступної години табір скидався на вулик сколошканих бджіл, які лише чекають на свого старшого, щоб вирушити в далекий і важливий політ.

Нарешті з Анкесової