Читати книгу - "Сповідь суперниці"

—— Ну ж бо, саксе. Зізнайся, що виставив себе цілковитим дурнем. Скажи: «Я дурень». І тоді хай уже так і буде — ми відпустимо тебе. Копняком під зад, звісно, бо така свиня на ліпше не заслуговує.

Хорса різко підвів голову. Кров Христова, скільки ненависті було в його очах! Але мене це влаштовувало. Я не боявся його, і коли він попрямував до виходу, не дав йому піти, заступив шлях.

І тут я домігся чого хотів. Бачив, як рука Хорей ковзнула по поясу, ніби в пошуках сокири. Але її не було, він тільки стис руків’я ножа. Цього мені вистачило. Я був охоронцем міледі й не міг припустити, щоб хтось оголяв зброю в її присутності.

Ні, я не схопився за меча. Цей сакс не вартий був того, щоб заради нього оголювалася шляхетна криця. Тому я рвучко й швидко вдарив його кулаком у щелепу й перш ніж той отямився, схопив за комір і кілька разів тицьнув головою в таріль із рештками рагу. І миттю поряд опинився Теофіль, відкинув Хорсу так, що той покотився, замотався в поли накидки.

Хтось зі слуг перелякано закричав, але мої лицарі сміялися, а Бертрада кілька разів ліниво плеснула в долоні.

Хорса почав підводитися. Йому не дали. Герівей першим з розмаху вдарив його ногою в обличчя, як хлопчиська буцають м’яча під час гри. Я розреготався, але тут Хорса схопився і, не зважаючи на кров, що заливала обличчя, таки вихопив ножа. Проте спритний Ральф де Брійар уже опинився поряд, вибив його.

— Цей сакс посмів оголяти зброю в присутності графині! — вигукнув я. — Тож провчімо його!

Ніхто з нас не хапався за мечі, ми били його, як б’ються моряки в таверні — опускали на нього кулаки, били в голову, живіт, у ребра. Коли він падав, стусанами примушували підвестися, кидали один одному. Звичайно, це було не по-лицарски, але іншого цей пес не заслуговував. Ми ж були ніби п’яні, нам було весело. Врешті-решт Теофіль підняв Хорсу та шпурнув, як ляльку, об стіну. І коли той упав, я і мої люди оточили його, штовхали, топтали, не відразу помітивши, що сакс уже не опирається. Він був цілком заюшений кров’ю.

Ми не чули переляканих вигуків у залі, вереску жінок, не помітили коли в запалі забави повалили стола. Напевне, ми б забили Хорсу, якби звідкілясь не виник муляр Саймон та не почав відтягати нас.

— Ви ж уб’єте його! Міледі, заради всього святого, заступіться за Хорсу!

Герівей у запалі бійки вдарив і Саймона, але той виявився хлопцем міцним і зумів відповісти бретонцеві так, що він навіть відлетів, волаючи, звалився на плити. Мої воїни були розпалені, Саймона теж могла спіткати доля Хорси. Але тільки вони накинулися на француза, як втрутилася Клара Данвіль, яка вищала, кидалася на них. Хтось брутально відіпхнув її, вона з криком кинулася до графині.

— Міледі, припиніть це! Благаю вас!

Але Бертраду бійка тільки потішала. Лише коли Саймон ухопив лаву й почав розмахувати нею, обороняючи себе й Хорсу, а моїм людям довелося відступити, графиня вирішила, що з неї досить.

— Припиніть! — голосно наказала вона. І коли її не почули, навіть тупнула ногою: — Кажу вам, зупиніться!

Тут і я почав заспокоювати хлопців.

— Годі. Годі! Потішилися, й досить.

Ще важко дихаючи, вони перезиралися. У декого на обличчях з’явився навіть розгублений, здивований вираз.

Я підійшов до Саймона, поплескав його по плечі. Врешті-решт, цей муляр заслужив моєї пошани.

— Досить, постав свою лаву. Ми його більше не чіпатимемо.

Він скорився хоча б тому, що важко було тримати й лаву, й завислу на ньому з риданнями Клару.

Хорса лежав без тями.

— Що з ним робити? — запитав я в Бертради.

— Що? — вона усміхнулася. — Ця людина схопилася за зброю в моїй присутності. В темницю його!

Але трохи подумала й додала, щоб до Хорса покликали лікаря.

За годину, перемовившись із Бертрадою, я звелів підняти міст у внутрішньому кільці кріпосних стін. Це означало, що Гронвуд у облоговому становищі. Адже в замок проникла людина зі зброєю і, отже, подібне може повторитися. Саме час, аби послати гінця з листом до короля. Що я й зробив того самого вечора.

Мене турбувало тільки, що Бертрада може передумати. Тому я не відходив від неї. Знов нагадував про всі образи, налаштовував проти Едгара, навіть спробував спокусити її, але не вийшло. Графиня охоче вислуховувала мої зізнання в коханні, проте до тіла не допускала. Ну й біс із нею, в мене тільки менше клопоту буде.

Проте напруга не спадала. Адже, по суті, це ми порушили спокій у графстві, полонили прибулого з миром Хорсу, і вже це могло налаштувати проти нас місцеве саксонське населення. Тому я щодня міняв пароль для в’їзду в замок, обходив пости, велів дозорним стежити й негайно донести, коли з’явиться граф.

Він приїхав сам, без почту. Була в нього така звичка: скочити в сідло і, не чекаючи супроводу, мчати кудись. Проте своїм нинішнім приїздом він мовби підкреслив, що хоче вирішити справу тихо, без розголосу. А може, давав зрозуміти, наскільки не сприймає нас серйозно. Але я таки зумів поставити його на місце, не впускав у замок, не опускав мостів, посилаючись на наказ від міледі.

— Вам, сере, доведеться почекати, поки графиня не дасть вказівки з цього приводу, — кричав я йому з надворітної вежі.

Ми примусили його чекати майже годину. Це вже сама Бертрада захотіла і, присягаюся бородою Христовою, ну й посміялися ж ми, спостерігаючи, як Едгар кружляв біля воріт власного замку. Але що нам не сподобалося, так це те, що вся челядь зібралася на зовнішньому дворі та вочевидь співчувала графу. Та то був простолюд, набрід. І якщо цей граф-сакс опустився до того, щоб покладатися на них… Що ж, свою честь він втратить, але супроти