Читати книгу - "Глибинний шлях, Микола Петрович Трублаїні"

Коли вже зовсім стемніло, Ярослав вдруге попросив чергову сестру покликати когось з лікарів. На цей раз до нас прийшов Барабаш. Він виглядав стомленим, але в очах світилося почуття піднесення і певності. Слідом за ним виходили з кімнати хворої інші лікарі. Вони йшли поволі, не поспішаючи, і це вже вселяло певність в щасливому закінченні операції.

— Її врятовано? — кинувся назустріч Барабашеві Макаренко.

— Сподіваюся, — відповів лікар, — хоча остаточно стверджувати цього ще не можу.

— Розкажіть про її становище, — попросив я, підходячи до Барабаша.

— Ми, лікарі, ще тривожимося за долю хворої, але віримо, що все це закінчиться щасливо.

— Як вона себе почуває?

— Досі непритомна. Сказати, що криза минула, не можу, та серце, хоч дуже слабенько, працює самостійно.

— Коли ж ви будете певні? — вихопилося у Ярослава. Лікар потер долонею чоло і стиха відповів:

— Для цього треба два-три дні. Загалом наслідки операції треба визнати за задовільні. Ми ще будемо систематично вводити в організм препарат, проте він уже не впливатиме так сильно, як спочатку.

— До Ліди можна зайти? — спитав Ярослав.

— Вона непритомна. Зайдіть. Тільки наближатися не треба. Будьмо обережні.

Діставши дозвіл, Ярослав пішов одягти халат. Я хотів його супроводити, в цей час мені подали телеграму. Черняк негайно викликав мене до Москви. Очевидно, хтось сповістив його про моє перебування в санаторії. Виклик звучав як наказ, і, зважаючи на воєнний час, я не міг відмовитися або затримуватися. Я вирішив тієї ж ночі їхати до столиці.

Коли Макаренко повернувся й почув про це, він наче прокинувся від задумливості, яка знов опанувала його, і заявив, що їде разом зі мною.

— Я ж військовозобов’язаний, — промовив він. — Термін моєї відпустки закінчується завтра об одинадцятій годині ранку.

Ми всі відчули, що десь там, вдалині, бушує полум’я великої війни, і нас закликають наші обов’язки перед Батьківщиною.

Пізно вночі виїздили з Соснового. Місце за рулем зайняв Макаренко. Нас проводжав Барабаш.

— Через кілька днів, як тільки покращає здоров’я Ліди, я відпрошусь на фронт, — сказав він, прощаючись.

Ярослав засвітив фари, кинув проміння вздовж шляху, що йшов через сосновий ліс, і ми залишили санаторій.

Перебуваючи в товаристві Ярослава Макаренка, я, звичайно, не міг не згадати про його роботу як будівника Глибинного шляху, а також про секрет, що його викрив Самборський за годину до початку великої війни.

В перший час, цілком підкорений подіям, що відбувалися в санаторії, я на тих думках не зосереджувався, а тепер вони повернулись до мене. Адже я досі не знав головного: як Макаренко домігся тієї надзвичайної швидкості підземних поїздів, що перебільшувала швидкість літаків, не знав, яке значення мала “макаренківська” система, що навколо неї було стільки суперечок під час будівництва. Я не міг не спитати його про це.

— Ярославе Васильовичу, — звернувся я до нього, — за годину до початку війни я довідався, що поїзди на Глибинному шляху ходитимуть з надзвичайною швидкістю. Заслуга цього винаходу належить вам.

— Ну? — неохоче відгукнувся Макаренко.

Йому, видно, ніяк не хотілося відриватися від своїх смутних думок.

— Ви ж розумієте, що мені, свідкові всіх тих подій і боротьби, що точилася між вами та іншими інженерами, дуже хочеться знати, як ви домоглися того. Якщо це не секрет…

— Ні, це вже не секрет. Просто з тунелю випомповано повітря. Там абсолютна порожнеча. Поїзди, не зустрічаючи лобового опору й тертя повітря, можуть рухатися з швидкістю понад тисячу кілометрів на годину.

Пояснення було навдивовижу просте. Саме тому, мабуть, я й не догадався про причини такого швидкого руху поїздів. Я опинився в стані того мудреця з відомої байки, який ніяк не міг відчинити ларця, хоч той відчинявся дуже просто.

Суть так званої “макаренківської” системи в тому й полягала, що вона вела до створення вакууму в тунелі. Для цього і треба було герметизувати весь Глибинний шлях. Велике повітряно-вентиляційне господарство призначалося для випомповування повітря, яке в умовах тунелю є головною перешкодою швидкості. Авіація давно досягла б таких же швидкостей, але опір повітря — непереможна перешкода для цього. Щоб уникнути цієї перешкоди, конструктори літаків давно вже працюють над створенням стратосферної авіації. А Макаренко розв’язання проблеми надшвидкості шукав під землею. І знайшов її там… Простота цього розв’язання призвела до того, що не тільки я не розгадав справжніх задумів молодого інженера. А втім, ніякої шкоди в цьому й не було. Навпаки, це призвело до кращого засекречування винаходу Макаренка.

“Просто й геніально!” — подумав я, почувши відповідь Ярослава.

Розвиднялось.

На вулицях починався ранковий рух. А в приміщенні більшості міністерств усі вікна ще були освітлені. Події останніх днів, що розгортались в Європі та Азії, примушували всіх посилено працювати.

Увесь світ напружено стежив за воєнними діями, що почалися несподіваним, підступним нападом імперіалістів на Радянський Союз.

Ранком, о пів на восьму, ми прибули до відділу преси при Міністерстві збройних сил.

Макаренко розпрощався зо мною. Він поспішав виїхати до Іркутська: там було центральне управління Глибинного шляху.

Я ввійшов до приміщення відділу преси і незабаром опинився в приймальні перед дверима кабінету, на якому висіла табличка: “А. П. Черняк, заступник начальника”. Секретар — це був не хто інший, як Тарас Чуть, — попросив мене підождати кілька хвилин.

На стінах висіли карти фронтів, а на столі лежали зведення чужоземних телеграфних агентств. Я зараз же переглянув їх.

Одне з агентств невеликої нейтральної країни повідомляло:

“Виступ на всіх фронтах стався вчора о 9 годині 20 хвилин за середньоєвропейським часом. Одразу відбулись вдалі авіаційні напади на ряд прикордонних міст Радянського Союзу. Але повітряній армаді західних держав, що намагалася прорватися до Москви, не пощастило. Вона мало не вся загинула, хоч і завдала чималих втрат радянській авіації. Танкові та моторизовані