Читати книгу - "Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Я про Аїдена. — Гессі здивувалась у відповідь. Вона не уявляла, щоб юнак забув про Аїдена.

— А-а, так, це той вигаданий друг, про якого ти заговорила після пробудження? — Даррін раптом зашарівся. — Перепрошую. Не мав цього казати. Я просто намагався дізнатись у вашої матінки про твоє здоров’я, і вона бідкалася, що ти вигадала якогось пана на ім’я Аїден.

Гессі замовкла. Мабуть, про брата справді забували. Мабуть, її сила згасала. І це було так страшно, наче вона сама стала втрачати розум і жити в іншому світі, аніж люди довкола.

— Я розумію, — відповів друг повільно. — Я все розумію, Гестіє. Та хочу, щоб ти знала: я підтримаю тебе, хай би що сталося.

— Гаразд. Тоді підтримай мене в намаганні поїхати до Фіолле.

— Якщо ти потім повернешся. До мене.

— Звичайно, повернуся! Я не уявляю життя без тебе! — Дівчина помітила, що по цих словах обличчя Даррі просвітліло і тіні з нього збігли. — Просто зараз я почуваюся такою нещасною… — Гессі не встигла закінчити фразу, коли на думку спала відповідь, така потрібна і вчасна, що дівчина мимоволі піднесла руки до рота і прикрила його, аби не вихопилось якесь зайве слівце.

Колись давно-давно. Коли вона вперше взяла камеру в руки. Коли історик розповів їй свою таємницю. Коли почалася магія. Тоді, на мосту.

«Неодмінно будьте щасливою. Це направду головне», — сказав він.

Тільки так.

— Дарріне, ти вже став для мене особливою людиною. — Гессі відчула, що до неї вповні повертається голос. — Я приїду. Скоро. І тоді сфотографую тебе. І тоді все буде набагато ліпше.

— Ого, скільки заяв нараз, панянко! — Хлопець явно повеселішав від її слів і кивнув, тріпнувши неслухняними кучерями. — Гаразд, тоді ти сфотографуєш мене, а я почастую тебе лимонними тістечками, так? Це ж твої улюблені?

— Так! — Гессі з ентузіазмом кивнула. — Тільки дочекайся мого приїзду!

— А куди ж я можу подітися?

«Нікуди…» — подумала Гессі, бо її розбирав дикий страх від самої думки, що Даррін може її покинути.

Розділ 8. Всім-всім-всім

— Я маю вам щось сказати, дівчатка. — Голос батька був спокійним, але в Гессі всередині все стислося від передчуття поганих новин. — Я хотів відкласти це на час після свят, але якщо вже Гестія їде до Фіолле, то ліпше озвучити все тепер. Насамперед знайте, що ми з вашою матір’ю дуже любимо вас і хочемо для вас найліпшого. У вас буде все, як і раніше, так… — Батько глибоко вдихнув, і Гессі затамувала дух, наче бачила перед собою натягнуту струну, котра от-от, уже тут, обірветься. — Але через роботу мені треба переїхати до Фіренсу.

Дзин-нь…

— Надовго? — спитала Генріка похмуро й вимогливо. Вона вже готувалася заперечувати всіма силами.

— Надовго. Так треба.

Дзин-нь.

Гессі здалося, що розірвана струна резонує з її внутрішнім хаосом і сум’яттям, котре відділяє від магії. Вона склала руки на грудях і мовила тихо:

— Але ж це брехня.

Батько й Генріка зиркнули на неї так зачудовано, наче заговорив найстаріший сервант у кутку.

— Це брехня. Ти розлучаєшся з матінкою. І їдеш до Фіренсу, бо там мадаме Малейн. Усе я знаю.

— Хто така мадаме Малейн? — Брови Генріки метнулися вгору, як дві птахи, котрі стрімко набирали висоту.

Гессі тріпнула волоссям:

— Це не я маю розповідати.

— Мадаме Рошері, — з наголосом відповів батько, — була партнеркою нашої компанії та представляла інтереси свого батька, глави фонду інвесторів Ла Гасії. Не більше. Гестія її бачила якось, коли та приїздила у справах. І не вигадуй дурного. Це не личить такій пристойній панні. Дяка всім, що тут немає вашої матері, вона була б не рада таке почути. — Батькове лице стало схожим на сніг надворі. Таке ж біле й холодне.

— Так, я її зустрічала. А ще вона хотіла, щоб ти поїхав до Фіренсу. Це все її вигадка, — докинула Гессі, відчуваючи палючу злість.

Вона сама себе злякалась. Здавалося, раптом у ній пробудилось якесь страшне створіння, котрому під силу знищити геть усе. Вона стиснула кулаки. Скло в серванті затремтіло. Невже камера знову призвела до біди? Невже в Малейн не буде її власного щастя?..

Ніхто не порушував тиші. Тільки тремтіло скло. Врешті батько схопився з крісла, підійшов до серванта і врізав кулаком по склу.

Іскри. Сотні, тисячі іскор.

— Таточку! — Генрі спурхнула з фотеля, проте не знала, куди бігти — чи до нього, чи по пані Моррінду, чи по когось зі служок, котрі б спинили кров на батьковій руці та прибрали скалки.

Скло посипалось, і Гессі відчула, що гнів її відпустив.

— Мадаме Рошері загинула в аварії три місяці тому, Гестіє Амаліє. Поки ти хворіла. І я був би радий, якби ти не соромила її пам’яті такими словами.

— Тоді… чому ти… чому ти тоді… — Гессі відчула різкий брак слів і вибігла з вітальні, засоромлена.

Вона могла спитати про пана Олвена, але не знаходила в собі ні краплі сили, щоб мовити ще хоч слово.

Гессі не спускалася до вечері й лежала в ліжку, та сон не йшов. Батько завітав до неї надвечір. Його рука була акуратно забинтована.

— Гестіє Амаліє? — покликав він тихо. — Ти спиш?

— Думаєте, я тепер зможу спати? — шепнула дівчина й відвернулась до стіни.

Батько підійшов ближче й сів у крісло біля вікна.

— Повернися до мене, юна панно.

Гессі вагалась кілька секунд, але тоді слухняно виповзла з-під ковдри й сіла на краю ліжка.

— Я не хотіла, щоб розбився сервант. Щоб усе розбилось, — пробурмотіла вона.

Батько дивився на