Читати книгу - "Містична річка"

Вона доторкнулася до його руки.

— Дейве, що не виходить назовні? Про яку ту саму штуку ти говориш?

Дейв подивився на її руку так, ніби збирався з гарчанням угородити в неї зуби й видерти шматок м’яса біля зап’ястка.

— Я більш не довіряю своєму розумові, Селесто. Остерігаю тебе. Я не можу довіряти своєму розумові.

Вона забрала свою руку, що поколювала там, де вона до нього доторкалася.

Дейв підвівся, похитуючись. Він підняв голову й подивився на неї, начебто сумнівався, хто вона та як опинилася на краєчку його кушетки. Він подивився на телевізійний екран, де Джеймс Вудс стріляв із лука, прицілившись у чиїсь груди, й прошепотів:

— Винищ їх усіх, меснику. Винищ їх усіх.

Він обернувся до Селести й обдарував її п’яною усмішкою.

— Я хочу піти прогулятися.

— Окей, — сказала вона.

— Я хочу вийти надвір і поміркувати.

— Гаразд, іди, — промовила Селеста.

— Якщо я здужаю впорядкувати свої думки, то, думаю, все буде окей. Треба лише прочистити те сміття, що накопичилося в голові.

Селеста не запитала, про яке сміття він говорить.

— Тоді гаразд, — сказав Дейв і рушив до передніх дверей.

Він відчинив двері й перетнув поріг. Потому зупинився й, поклавши руку на одвірок, обернув голову назад.

Дивлячись на неї, він сказав:

— До речі, я подбав про сміття, щоб ти знала.

— Про що ти?

— Я про торбину зі сміттям. У яку ти поклала мій одяг і всякі речі. Я її виніс і викинув на смітник.

— О, — сказала вона, і їй захотілося блювати.

— Отож, бувай. Я повернуся до тебе.

Вона дослухалася до його кроків, аж поки він не дійшов до нижнього майданчика. Далі заскрипіли передні двері. Дейв вийшов на ґанок і спустився сходами. А Селеста піднялася нагору, зайшла до Майклової кімнати й послухала, як він дихає уві сні. Потім пішла до ванної і там виблювала.

Він не міг знайти, де Селеста запаркувала автомобіль. Іноді, а надто під час густих снігопадів, можна було проїхати вісім кварталів, перш ніж знайдеш, де поставити машину. Отож, Селеста могла доїхати нею до самих Пагорбів, наскільки знав її звички Дейв. А втім, він помітив кілька вільних місць поблизу від їхнього будинку. Можливо, це й на краще. Він почував себе надто пристукнутим, щоб вести машину. Може, тривала прогулянка пішки допоможе йому прочистити голову.

Дейв пішов по Крешент-стрит до Бакінгем-авеню і звернув ліворуч, дивуючись, яка чортівня запала йому в голову, що він спробував пояснити свій стан Селесті. Господи, він навіть назвав ті імена — Генрі й Джордж. Він згадав вервульфів, щось кричав про них. Нісенітниця.

Але тепер усе підтвердилося — поліція підозрює його. Вони за ним стежитимуть. Тепер немає сенсу думати про Шона, як про давно забутого друга. Вони цим не переймаються, і Дейв тепер зміг пригадати, що йому не подобалося в Шоні, коли вони були дітьми. Почуття переваги, переконаність, що він завжди має рацію. Власне такі почуття були притаманні всім дітям, яким пощастило — а інакше, як щастям, це й не назвеш — мати обох батьків і пристойний будинок, новий одяг і спортивне спорядження.

К бісу Шона. І його очі. І його голос. І те, що жінки починають знімати труси, як тільки він заходить до кімнати. Нехай він котиться к бісу зі своєю вродою. Нехай він котиться до чортів зі своїм зверхнім ставленням до людей і своїми розповідями, своєю поліційною пихою та своїм ім’ям у газетах.

Дейв також не дурний. Він відповість на будь-який виклик, йому треба лише підняти голову. Якби це означало скрутити її геть, а потім знову туго прикрутити, то він знайшов би спосіб зробити навіть це.

Головна проблема полягала тепер у тому, що Хлопчисько, який утік від вовків і виріс, тепер став надто часто показувати обличчя. Дейв сподівався, що те, що він учинив у суботу вночі, залагодить справу, заспокоїть мерзотника, заховає його глибоко в хащі Дейвової свідомості. Він хотів тієї ночі крові, той Хлопчисько, він хотів комусь завдати болю. І Дейв пішов йому назустріч.

Спочатку це була дрібничка — кілька штурханів, удар ногою. Але потім усе вийшло в нього з-під контролю, Дейв відчув, як наростає в ньому лють у міру того, як Хлопчисько домагався свого. А цей Хлопчисько — справжній паскудник, і він не заспокоївся, поки не побачив клапті мозку.

Та коли все було скінчено, Хлопчисько відступив. Він пішов геть і залишив Дейвові давати раду наслідкам. І Дейв зарадився. Він виконав кляту добру роботу. Може, вона й не була такою доброю, як він сподівався, але все ж таки доброю. І він її виконав — ретельно виконав, — тож Хлопчисько міг на якийсь час піти.

Але Хлопчисько впертий. Ось він знову тут, стукає в двері та наполягає: виходь на зустріч, Дейве, байдуже, готовий ти чи не готовий. Ми маємо нагальну роботу, давай, Дейве.

Авеню була трохи розмазаною, вона хиталася перед ним, коли він ішов, але Дейв знав, що вони наближаються до «Останньої краплі». Вони підходили до тих двох кварталів, які кишіли розпусниками та повіями; усі вони з радістю торгували тим, що Дейв відірвав від себе.

«Відірвися від мене, — сказав йому Хлопчисько. — Ти виріс. Не намагайся нести мій хрест».

Найгіршими були діти. Вони скидалися на гоблінів. Вони вибігали з дверей або з автомобільних каркасів і пропонували тобі наркотики. Або за двадцять баксів — себе. Вони на все готові.

Наймолодші з них, такі, якого Дейв бачив суботньої ночі, не могли бути старшими за одинадцять років. Той малий мав темні плями під очима й білесіньку шкіру та великий жмут розкошланого рудого волосся на голові, що тільки підкреслювало його схожість із гобліном. Він мав би бути вдома й дивитися комедії по телевізору, але він вибіг на вулицю, пропонуючи наркотики педерастам.

Дейв побачив його на тому боці вулиці, коли вийшов з «Останньої краплі» й стовбичив біля свого автомобіля. Хлопець стояв біля ліхтарного стовпа, курячи сигарету, й, коли він подивився на Дейва, Дейв відчув його погляд. Його опанувало бажання відтанути, розслабитись, узяти того рудого хлопчика за руку й знайти разом затишне, тихе місце. Це буде так легко, так приємно просто поступитися своєму бажанню. Тому бажанню, яке він відчував принаймні останні десять років.

Так,