Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Андрес

Під'їжджаючи до покинутого району, я кинув погляд на наручний годинник. Стрілки показували початок одинадцятої. Дивно. Алонсо не дзвонить, хоча мені здавалося, запізнися я хоча б на кілька хвилин, його пси обірвуть телефон. Може і він спізнюється. Такого, звісно, ще жодного разу не відбувалося за час нашого знайомства, але хтозна, що могло статися. Потрібно буде пізніше з ним зв'язатися.

Припаркувавшись за сотню метрів від місця, про яке говорив Пабло, ми вийшли з машини. Дорога в цьому місці була розбита так, що проїхати неможливо, кілька глибоких ям убили б нахрін будь-який автомобіль.

- Он він! - вказав пальцем Пабло і прискорив крок.

Я зчепив кулаки, побачивши досить-таки важкий стовбур, під яким лежав мій брат. Твою ж матір. Кинувшись уперед, уже розуміючи, чим це йому загрожує, я продумував варіанти, як рятувальникам сюди дістатися. Самостійно не можна прибирати ствол, це може спричинити сильну кровотечу. Усередині все обмерло, коли я підійшов ближче. У Мігеля були заплющені очі.

- Мігелю, - впавши поруч із братом на коліна, тривожно покликав я, одразу ж прикладаючи два пальці до його шиї. Пульс є. Видихнув із полегшенням, помітивши тільки, що той трохи уповільнений. - Брате! - знову покликав, оглядаючи тіло на пошкодження. Мігель із зусиллям відкрив одне око і... позіхнув. Тут же прикрив рот рукою і застогнав. Я обернувся на Пабло, той стояв віддалік і серйозно на нас дивився.

- Андрес, - прошепотів Мігель, і я миттєво схилився до нього.

- Що болить? Ноги відчуваєш? Спробуй поворуши руками і ногами! - наказав я, підводячись і обходячи дерево з іншого боку. Крові не було, це вже добре. Напевно. Пальці на руках легко рухалися, так само, як і ноги. Хоч тут усе гаразд. Дерево лежало на грудній клітці і, ймовірно, основна проблема буде саме там. - Вдихати не боляче? - запитав я, знову вмощуючись біля голови брата. Той заперечно мотнув головою.

- Треба зрушити стовбур, і я вилізу.

- Так, а потім захлинешся власною кров'ю. Сюди потрібно рятувальників викликати, вони знають, що робити в таких ситуаціях. - Злість на цих двох ідіотів захльостувала, але насамперед потрібно подбати про Мігеля. І коли все буде гаразд, він, чорт забирай, більше не попреться тусуватися. Дорослий, щоб його!

- Та ми самі впораємося, - доволі бадьоро відповів він, і вперся руками в стовбур. Я перевів погляд на нього. Не знаю, що, але щось було не так. Занадто бадьорим він здавався для того, що сталося. Ані паніки, ані страху, ані взагалі будь-якого болю. Та й поза в нього була неприродна. Відчуття, ніби половина його тулуба потонула в землі. Здогадка сформувалася миттєво, але мозок відмовлявся вірити. Я знову кинув погляд через плече на кучерявого. Він переводив погляд з мене на Мігеля, а потім запропонував:

- Ні! Не впораємося. Αндрес має рацію. Потрібно викликати рятувальників. Може в тебе ребра зламані, - я примружився, дивлячись на те, як той нервово жує травинку.

Знову повернувся до Мігеля. Той закивав головою.

- Гаразд, якщо ви вважаєте за потрібне, викликайте.

Що за? Я пригнувся, відсуваючи куртку, в яку був одягнений Мігель. Він якось дивно вигнувся.

- Боляче?

- Трохи.

- Де?

- Тут, - і тицьнув пальцем якраз туди, де лежало дерево. На обличчі гримаса болю, але якась фальшива. Погляд спокійний. Я потягнувся далі рукою під саме дерево і помітив, що земля тут надто м'яка. Не грудкою, як скрізь, а скопана. Захопивши жменю, я відкинув її вбік.

- Що ти робиш? - підвівся Мігель, і сперся на один лікоть. Це ж як таке можливо спертися на лікоть, якщо тебе зверху тисне таке громило? Практично на сто відсотків уже впевнений у тому, що все це погано зіграна вистава, я продовжив відкопувати рукою землю, поки не зрозумів, що тулуб брата реально втоплено в ґрунті.

- Це що все означає? - люто виплюнув я, підриваючись із землі.

- Ти про що? - несвідомо викотив очі Пабло.

- Не прикидайся ідіотом. Я питаю, що за комедія? Що ви обидва влаштували? - і, обернувшись на брата, смикнув його за капюшон догори. Він легко сперся на руки, і засукав ногами, розкидаючи землю на всі боки. - Підірвався, швидко!

- Блін, - вирвалося в того, і без особливих зусиль змінивши положення, він виліз з-під заваленого дерева.

- Я так розумію, воно тут і лежало до вашого приходу?

Обидва мовчали. Пабло дивився на Мігеля, а той на нього, струшуючи залишки бруду зі штанів.

- Ви поясните мені, що тут відбувається, чи мені витрусити це по-своєму з кожного? - рявкнув я, відважуючи запотиличник Мігелю.

Ненавиджу, коли з мене роблять ідіота. Зривають плани, і грають як лялькою на мотузочці. Я поки що не розумів, для чого все це було зроблено, але вже готовий був розірвати кожного, хто брав участь у чортовому розіграші.

- Не злись, - пробурмотів Пабло. - Ми хотіли, як краще, - і викинув нарешті ідіотську травинку.

- Краще для чого? З якою метою взагалі ви це придумали? Нудно стало? Розважитися вирішили? - знову мовчання. Мене це починало бісити. Що за дитячі ігри, мати їх. Подивився на годинник, половина одинадцятої. Я можу ще встигнути. Із цими двома розберуся пізніше, інакше якщо зараз же не піду, зірвуся, і хтось із них точно залишиться покаліченим. - Ви поки помовчіть, якщо вас так пре, а я поїхав. Дійдете, думаю, самі, - кинув, швидким кроком прямуючи до автомобіля.

- Стій! - почувся крик Мігеля, і він за кілька кроків наздогнав мене. - Куди ти?

- У справах.

- Ні! Не можна! Та стій же! - злість просочилася в тоні брата, що змусило мене зупинитися і обернутися.

- Що значить не можна?

- Те й значить. Якщо ти зараз поїдеш туди, куди збираєшся, то все буде марно. Усе це, - брат обвів рукою вулицю. - І те, що зробила Емілія.

Моє серце сіпнулося і зметнулося вгору до горла.

- А що зробила Емілія? - боячись почути відповідь, запитав я, свердлячи брата пильним поглядом.