Читати книгу - "Сказання Земномор'я"

до полудня, так що весь ранок у неї був вільним. Вона звикала до самотності, але все ж трохи сумувала за Розою, Дейзі і Коні, а також за своїми курочоками, коровами, вівцями, галасливими дурними собаками і навіть за тою роботою, яку їй доводилося робити в будинку, намагаючись підтримати Стару Ірію і не дати їй остаточно розвалитися. Ну і для того, звичайно, щоб було що подати на стіл. Так що вона за звичкою і тут намагалася зайняти весь ранок неквапливою роботою, поки не помічала чарівника, який виходив з гущавини, і світловолоса голова якого так і виблискувала в сонячних променях.

Але коли вони йшли в Гай, вона навіть не думала про те, щоб якось відпрацювати своє проживання в Будинку Видри, або дізнатися про щось особливе, або чогось навчитися. Просто БУТИ там вже було їй цілком достатньо; їй здавалося навіть, що це взагалі все, що їй було потрібно в житті.

Коли Іріан запитала Путівника, чи приходять сюди учні з Великого Дому, він відповів: «Іноді». А ще він кинув якось: «Мої слова — ніщо. Слухай листя!» І вона, блукаючи по Гаю, прислухалася до шепоту листя, коли налетілий вітерець шелестів ними або шумів в вершинах дерев; вона стежила за грою тіней і думала про коріння цих немислимих дерев, про те, як вони йдуть в темні глибини землі і сплітаються там з корінням світобудови… Вона була абсолютно щаслива. І все ж постійно — хоча і без найменшого невдоволення або бажання наблизити цю мить — відчувала, що чогось чекає. І це мовчазне очікування ставало найбільш сильним і очевидним, коли вона виходила зі свого лісового притулку і бачила навколо простір і чисте небо над ним.

Одного разу, коли вони зайшли дуже далеко і дерева — якісь темні вічнозелені хвойні дерева, назви яких вона не знала, — стали особливо високі, майже зближуючись у них над головою, вона почула дивний поклик, далекий, майже нечутний. Може, їй здалося? Може, десь просто горн проспівав або хтось крикнув протяжно? Вона застигла, прислухаючись і мимоволі звернувшись обличчям на захід. Чарівник, що продовжував йти по стежці, обернувся, тільки коли зрозумів, що Іріан давно поруч немає.

— Я почула… — почала було вона, але так і не зуміла сказати, що ж саме вона чула.

Путівник теж прислухався. А потім вони рушили далі в мовчанні, яке, немов завдяки цьому далекому невідомому поклику, стало ще більш глибоким, якимось всеосяжним.

Іріан ніколи не ходила в Гай без Майстри Путівника, і пройшло чимало днів, перш ніж він залишив її там одну. Одного разу спекотним полуднем, коли вони вийшли на галявину серед дубів, він раптом сказав: «Я незабаром повернуся, добре?» — і швидко пішов, майже відразу зникнувши серед плямистих рухомих тіней.

До цього у неї не виникало ні найменшого бажання досліджувати Гай на самоті. Мир і спокій, що панували у ньому, закликали до нерухомості і зосередженого спостереження, і вона знала до того ж, як оманливі тутешні стежки. А також Майстер Шляхів давно вже сказав їй, що «Гай набагато більший зсередини, ніж зовні», і вона не раз мала можливість в цьому переконатися. Так що після його відходу Іріан сіла на траву під розлогим дубом і стала стежити за грою тіней на землі, буквально всипаній стиглими жолудями. Вона жодного разу не зустрічала в лісі диких свиней, але сліди їх бачила неодноразово. В якусь мить вона відчула різкий лисячий запах, але самої лисиці не побачила. Думки Іріан текли спокійно і легко, як потік повітря, що ворушив листя у неї над головою в теплому літньому мареві.

Їй часто здавалося, що вона повністю вільна від будь-яких думок і наповнена лише самим лісом, але в той день до неї чомусь прийшли спогади, і були вони дуже живими і яскравими. Вона згадувала Айворі і думала про те, що, напевно, ніколи більше його не побачить. Цікаво, чи знайшов він судно, яке погодилося б відвезти його в Хавнор? Він говорив, що ніколи більше не повернеться в Уестпул і єдине місце, де він хотів би жити, це порт Хавнор, королівська столиця Земномор'я, а після життя в будинку Берча він мріє лише про те, щоб острів Вей занурився в морську безодню так глибоко, як колись острів Солеа. А Іріан з любов'ю згадувала Вей, його польові дороги і поля, Стару Ірію і село біля підніжжя пагорба, річку з болотистими берегами, рідний дім… Вона згадувала, як Дейзі поралася на кухні і зимовими вечорами співала балади, відбиваючи ритм дерев'яними підошвами своїх черевиків. Вона згадувала, як старий Коні, озброєний своїм гострим, як бритва, ножем, показував їй, як потрібно підрізати лозу «до самого життєвого кореня», і як Роза, відьма і цілителька, шепоче заклинання, бажаючи полегшити біль у зламаній руці дитини. Я знала по-справжньому мудрих людей, думала вона. А ось про батька їй думати не хотілося, проте рух листя і тіней на землі ніби направив її думку саме в цьому напрямку, і вона знову побачила батька п'яним, викрикуючим щось безглузде. Вона знову відчула, як до неї торкаються його тремтячі руки, і помітила, що по обличчю батька котяться безсилі сльози сорому. І гірка печаль піднялася і пронизала все її тіло, а потім розчинилася без сліду, як розчиняється біль, коли гарненько розпрямити затерплі руки. Батько завжди означав для неї набагато менше, ніж мати, яку вона ніколи навіть не бачила.

Іріан солодко потягнулася, відчуваючи, як добре і легко її тілу, окутаному літнім теплом і лісовими ароматами, і думки її знову повернулися до Айворі. У неї ніколи в житті не було чоловіка, якого вона б любила, якого бажала б. Коли молодий чарівник, який служив у Берча, вперше проїхав повз її будинок — він тоді здався їй дивно крихким і страшенно зарозумілим, — вона стала мріяти про те, що, можливо, могла би полюбити його. Однак цього не сталося, і Айворі вже не будив в ній ніяких «божевільних бажань», так що вона вирішила: цей чарівник захищений якимись чарами. Роза до цього часу вже пояснила їй, як діють подібні чари: «… щоб нічого такого ніколи навіть в голову не приходило ні тобі, ні їм — ясно? — тому що, за їхніми словами, ЦЕ позбавляє магічної сили». Але Айворі, бідний Айворі виявився якраз абсолютно незахищеним від її, Іріан, «чар»! А ось вона сама, видно, була зачарована, бо, незважаючи на те що молодий чарівник був гарний собою і з нею дуже милий, вона