Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

Судова зала стихає, і журналісти нахиляються вперед, тримаючи ручки з блокнотами напоготові. Крістофер Дженкс починає зачитувати:

Військові часи змушують бути готовою до безлічі речей. Але навряд чи щось готувало мене до дня, коли я опинилася в ролі коменданта Берхтесґадену, на сторожі Ґерінґової колекції крадених творів мистецтва вартістю в сто мільйонів доларів.

Крізь роки до них долинає голос молодої репортерки, сміливої та здібної. Разом із «Screaming Eagles»[73] вона висаджується на Омаха-Біч. Разом із ними селиться поблизу Мюнхена. Вона занотовує думки молодих солдатів, які ніколи раніше не покидали рідного дому. Розповідає, як вони палять, як хизуються один перед одним, приховуючи потаємний сум. А одного дня війська на її очах шикуються і прямують до табору військовополонених за кілька миль звідти, а вона залишається відповідальною, маючи у своєму розпорядженні лише двох морських піхотинців і пожежну машину. «Армія Сполучених Штатів не могла допустити навіть можливості будь-якого інциденту, доки під її наглядом перебувають такі скарби». Вона розповідає про явну пристрасть Ґерінґа до мистецтва, про очевидні свідоцтва систематичного багаторічного грабунку, заховані в цих стінах, і про те, яке полегшення вона відчула, коли американська армія нарешті повернулася, звільнивши її від відповідальності за всі ці скарби.

А тоді Крістофер Дженкс робить паузу.

Коли я вже зібралася їхати, сержант сказав мені, що я можу взяти собі сувенір на знак подяки за те, що він назвав виконанням мого «патріотичного обов’язку». Я так і зробила, і цей сувенір досі зі мною, на згадку про найхимерніший день мого життя.

Він підводиться, багатозначно підіймаючи брови.

— Якийсь сувенір.

Анджела Сільвер підіймається на ноги:

— Заперечую. У статті жодним словом не сказано, що цей дарунок на згадку і є «Дівчина, яку ти покинув».

— Тобто це дивовижний збіг обставин, що їй, за її словами, було дозволено взяти предмет зі складу.

— Стаття жодним чином не стверджує, що цим предметом була картина. Не кажучи вже про цю конкретну картину.

— Заперечення прийнято.

Слово бере Анджела Сільвер:

— Мілорде, ми дослідили архіви Берхтесґадену, і там немає письмової фіксації того, що картина, про яку йдеться, проходила через склад збірного пункту. Її немає в жодному інвентарному списку того часу. Тож подібною асоціацією мій колега вводить суд в оману.

— Як уже було задокументовано, протягом військових часів постійно траплялися події, які лишалися незафіксованими. Ми чули експертну думку, згідно з якою існують твори мистецтва, що ніколи не значилися серед викрадених під час війни, але згодом виявлялися такими.

— Мілорде, якщо мій учений друг стверджує, що «Дівчина, яку ти покинув» була викраденим твором мистецтва і зберігалася в Берхтесґадені, то обов’язок довести це все одно покладений на позивачів. Насамперед — навести безсумнівні докази того, що картина справді перебувала там. Наразі переконливих свідчень, що вона становила частину Ґерінґової колекції, немає.

Дженкс хитає головою.

— Як відомо з власних слів Девіда Голстона, під час купівлі картини донька Луанн Бейкер розповідала йому, що її мати придбала її в Німеччині в 1945 році. Вона не змогла надати жодних документів щодо походження картини, а він недостатньо знав про ринок мистецтва, щоб наполягати на цих документах. Виглядає просто надзвичайним, що картина, яка зникла з Франції за часів німецької окупації і яку, згідно з документальними свідченнями, дуже прагнув мати німецький комендант, згодом опинилася в домі жінки, яка щойно повернулася з Німеччини, і в її свідченнях зафіксовано, що вона привезла з цієї подорожі цінний сувенір і більше ніколи туди не поверталася.

У судовій залі панує тиша. В одному з рядів темноволоса жінка в лаймово-зеленому одязі стривожено нахиляється вперед, учепившись своїми великими вузлуватими руками в спинку сидіння перед собою. Лів питає себе, де могла бачити її раніше. Жінка співчутливо хитає головою. Чимало літніх людей на глядацьких місцях: як багато з них особисто пам’ятають цю війну? Скільки з них втратили власні картини?

Аджела Сільвер звертається до судді:

— Знов-таки, мілорде, справи це не стосується. У цій статті немає чітких посилань на будь-яку картину. Сувеніром, як його називають, міг бути звичайний солдатський значок або ще якась дрібничка. Цей суд має виносити рішення, спираючись лише на свідчення. І в жодному зі свідчень автор не посилається саме на цю картину.

Анджела Сільвер сідає.

— Чи можемо ми викликати Маріанн Ендрюз?

Жінка в лаймово-зеленому важко підіймається з місця і прямує до трибуни. Склавши клятву, вона озирається навколо, кліпаючи очима. Вона так міцно стискає сумочку, що завеликі кісточки її пальців біліють. Лів здригається, згадавши, де бачила її раніше: на розпеченій сонцем вуличці в Барселоні майже десять років тому. Тільки тоді її волосся було білявим, а не чорним, як воронове крило. Маріанн Джонсон.

— Місіс Ендрюз, ви єдина донька Луанн Бейкер.

— Міз Ендрюз. Я вдова. І — так, я її єдина донька.

Лів пригадує цей сильний американський акцент.

Анджела Сільвер указує на картину.

— Міз Ендрюз. Чи впізнаєте ви картину — копію картини — яка знаходиться перед вами в залі суду?

— Звичайно, впізнаю. Ця картина висіла в нашій вітальні все моє дитинство. Вона називається «Дівчина, яку ти покинув», і її автор — Едуард Лефевр.

У її вустах це звучить як «Ле Фівер».

— Міз Ендрюз, чи ваша мати коли-небудь розповідала вам про сувенір, який згадується в її статті?

— Ні, мем.

— І ніколи не казала, що то була картина?

— Ні, мем.

— А вона коли-небудь згадувала, звідки взялася ця картина?

— Не в розмовах зі мною, ні. Я лише хочу сказати: ніколи, нізащо мама не взяла б ту картину, якби гадала, що вона належить жертві концентраційних таборів. Не така вона була людина.

Суддя нахиляється вперед.

— Міз Ендрюз, ми мусимо залишатися в межах того, що знаємо напевне. Ми не можемо приписувати жодних мотивів вашій матері.

— А здається, наче всі тут тільки це й роблять, — жінка фиркає. — Ви не знали її. Вона вірила в принцип чесної гри. Сувенірами, які вона тримала, були всілякі речі на кшталт висушених голів, старих пістолетів чи автомобільних номерів. Те, про що ніхто не став би турбуватися, — вона замислюється на хвилину. — Гаразд, висушені голови комусь належали,