Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

- Отутечки я її й поклав...

- А я її водив отуди, за виноград.

- Їй це за дурничку - та й йому теж. Якби ж то не клятий пес! Тож, кажу, поклав я її отутечки...

- Ти граблі захопив?

- Ти ж сам їх ніс, голово капустяна!

- Мене не обходить, де ти її поклав. Я до тієї ночі дванадцять років дівок не мацав - відколи одружився. А ти...

- Та стривай, дай же мені про того пса доказати...

Ніколь стежила за ними крізь віття; те, що вони казали, видавалося їй цілком природним: одному потрібно це, другому - інше. Але підслухана розмова була часточкою того, чоловічого, світу і по дорозі назад її знов огорнули сумніви.

Дік і Томмі сиділи на терасі. Вона, не зупиняючись, пройшла повз них до покоїв, винесла свій альбом і почала малювати голову Томмі.

- Того руки не болять, що уміють... Веретено крутиться,- всміхнувся Дік.

Як він може після всього молоти дурниці? Подивився б на себе - обличчя ще сіре, очі запалені, щоки - в рудому зарості...

Вона обернулася до Томмі.

- Я не люблю сидіти без діла, завжди чогось собі шукаю. В мене була колись гарненька полінезійська мавпочка, я її, бувало, годинами вчила різних штук - аж усі почали глузувати з мене...

Ніколь навмисне ховала очі від Діка. Незабаром він вибачився й пішов до вітальні. Крізь прочинені двері вона побачила, як він п’є воду - склянку, потім другу, і ще більше розсердилася.

- Ніколь...- почав Томмі, але затнувся й закашлявся.

- Хочете, я дам вам камфорну мазь для натирання,- запропонувала вона.- Це американський засіб - Дік вірить у нього. Заждіть хвилинку, я зараз принесу.

- Мені, певно, час уже їхати.

Дік повернувся на веранду й сів.

- У що ж це я вірю? - спитав він.

Коли Ніколь повернулася з маззю, вони обидва сиділи в тих самих позах, але вона знала: поки її не було, між ними точилася жвава розмова ні про що.

Шофер уже чекав коло дверей, тримаючи валізу з учорашнім вечірнім костюмом Томмі. Побачивши на Томмі костюм, позичений у Діка, Ніколь відчула якийсь фальшивий жаль - неначе Томмі не міг дозволити собі мати такий дорогий одяг.

- Коли приїдете до готелю, розітріть собі цим шию й груди, а потім ще подихайте нею,- сказала вона.

- Слухай,- стиха промовив Дік, поки Томмі спускався сходами,- не віддавай йому цілий слоїк. Цю мазь ми замовляємо в Парижі - тут її не дістанеш.

Тепер і вони підійшли до сходів, і всі троє стояли на осонні,- Томмі просто перед радіатором машини, голова на одній лінії з її верхом, так що згори здавалося: він от-от нахилиться й легко візьме її на плечі.

Ніколь зійшла на стежку.

- Ловіть! - гукнула вона.- І не розбийте, бо тут цього не купиш.

Вона відчула, як Дік немовби закам’янів коло неї; ступивши крок уперед, вона помахала вслід машині, що повезла геть Томмі й слоїк із коштовною камфорною маззю. А тоді обернулася, готова прийняти те, що заслужила.

- Можна було б обійтися без такої щедрості,- сказав Дік.- Нас тут четверо, і ти чудово знаєш, що від застуди...

Вони подивилися одне одному в очі.

- Ми ж можемо замовити новий слоїк...

Її недавня самовпевненість розвіялася й зникла. Дік увійшов до будинку, і за хвилину вона покірно пішла слідом за ним. Він лежав у спальні на своєму ліжку й мовчав.

- Ти снідатимеш тут? - спитала вона.

Він тільки кивнув у відповідь і втупився очима в стелю. Зовсім розгублена, вона пішла давати розпорядження покоївці, а коли повернулася, він лежав так само нерухомо, і його очі були мов два голубі прожектори, що обшукують темне небо. З хвилину вона постояла на порозі, усвідомлюючи свою провину, боячись увійти...

Потім простягла руку, немов хотіла погладити його по голові, але він відсахнувся, мов зляканий звір. І Ніколь не витримала; вона збігла сходами вниз, як куховарка, нажахана хворобою свого хазяїна,- панічно думаючи про те, чим живитиметься далі цей зламаний чоловік, чия майже вичерпана сила є джерелом її власних сил.

Через тиждень Ніколь уже забула про свій раптовий потяг до Томмі - в неї була коротка пам’ять на людей, і вона їх легко забувала. Але з першим гарячим подувом червня до неї дійшла звістка, що він знову в Ніцці. Томмі надіслав коротеньку записку, адресовану їм обом,- вона прочитала її під парасолем, розбираючи пошту, яку прихопила з собою на пляж, і кинула Дікові, а той у відповідь кинув їй на коліна щойно розпечатану телеграму:

ЛЮБІ МОЇ ЗАВТРА ПРИЇЖДЖАЮ ДО ГОССА НА ЖАЛЬ БЕЗ МАМИ СПОДІВАЮСЬ ПОБАЧИТИСЯ

РОЗМЕРІ

- Що ж, я рада буду побачитися з нею,- похмуро сказала Ніколь.

Але другого ранку, коли Дайвери спускалися до моря, Ніколь знов з тривогою відчула, що Дік от-от зважиться на якийсь відчайдушний крок. Після вечора на яхті Голдінга це передчуття ставало дедалі виразнішим. Ще тримаючись звичної опори, давньої гарантії безпеки, вона вже знала, що має зробити стрибок, має перейти в якусь нову якість, але, пойнята страхом, не наважувалася все до кінця обміркувати й усвідомити. Постаті Діка та її самої, хисткі, невиразні, зринали в її уяві, наче привиди у вирі моторошного танку. Давно вже за кожним мовленим словом їй вчувався якийсь багатозначний зміст, що його розкрити міг тільки Дік, коли визнає це за потрібне. Довгі роки бездумного існування відживили у вдачі Ніколь ті природні її якості, що їх рання хвороба заглушила була, а Дік не зміг виявити - не через брак уміння, а тільки через те, що нікому ще не вдавалося зазирнути в усі закутки чужої душі. Та хоча ці зміни в душевному стані мали, зрештою, здорову природу, на серці в неї було тривожно. Особливо прикро вражала її дедалі помітніша байдужість Діка, яка виявлялася в тому, що він забагато пив. Ніколь не знала, буде вона розтоптана чи вціліє,- нещирі інтонації Діка спантеличували