Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Не буде в мене ніякого всраного грипу, — повторив він, а тоді опустив козирок, щоб сонце не било в очі. Щоб не дуже сліпило.

«Сліпило»? Чи «світило»? Може, таки краще «сліпило», чи то вже забагато?

Він міркував про це, повертаючись до хатини. Тоді заніс придбане всередину й побачив, що на телефоні блимає вогник. То Люсі залишила повідомлення, в якому просила, щоб він передзвонив якомога швидше. Він знову відчув ту кольку роздратування, ніби йому заглядають через плече, але тоді усвідомив, що річ може бути не в ньому. Врешті-решт, не все на світі через нього. Може, хтось із дітей захворів або травмувався.

Він подзвонив, і вперше за довгий час — мабуть, аж від «Містечка на пагорбі» — вони посварилися. Не так сильно, як бувало в перші роки шлюбу, коли діти були малі, а грошей обмаль, — отоді були вистави, — але доволі серйозно. Вона теж чула про бурю (звісно, чула, в неї залежність від прогнозів погоди) і хотіла, щоб він зібрав речі й повернувся додому.

Дрю сказав, що це погана думка. Жахлива, якщо чесно. Він набрав хороший робочий темп і видавав крутий матеріал. День перерви (котрий, певно, розтягнеться до двох або й трьох), може, й не загрожував би книжці, але зміна робочого середовища небезпечна. Люсі повинна була б розуміти тендітність творчого процесу, принаймні в його випадку, проте, схоже, не розуміла.

— Це ти не розумієш, яка там суне буря. Ти хіба не дивився новини?

— Ні. — А тоді ще й збрехав без жодної причини (хіба через те, що саме зараз сердився на неї): — У мене не ловить. Тарілка не працює.

— Ну, кажуть, буря буде сильна, особливо на півночі, де немуніципальні території коло кордону. Саме там, де ти зараз, якщо ти не помітив. Очікують повсюдні обриви електричних ліній через вітер…

— Добре, що я взяв татову друкарську…

— Дрю, ти даси мені договорити? Бодай раз?

Він затих. У голові гупало, в горлі шкребло. У ту мить дружина йому не дуже подобалася. Звісно, він любить її й любитиме завжди, але вона йому не дуже подобалася. «А тепер вона скаже “дякую”», — подумав він.

— Дякую, — сказала вона. — Я знаю, що ти взяв батькову машинку, але ж ти кілька днів сидітимеш на холодних харчах серед свічок.

«Я можу готувати на грубці». Ці слова вже мало не зірвалися з язика, але якби він знову її урвав, дискусія перейшла б на іншу тему — на те, що він не сприймає її серйозно і так далі, і тому подібне, і все таке.

— Мабуть, ти зміг би готувати на грубці, — сказала вона трохи поміркованішим голосом, — але якщо вітер буде такий, як кажуть — стійкий штормовий, з поривами до ураганного — там впаде чимало дерев, і ти застрягнеш.

«Я все одно планував бути тут», — подумав він, але знову стримав язика.

— Я знаю, що ти все одно планував пробути там два-три тижні, — сказала вона, — але дерево може пробити дах, а телефонна лінія зникне разом з електрикою, і ти будеш відрізаний! А якщо з тобою щось станеться?

— Нічого зі мною не ста…

— Може, але як щось станеться з нами?

— Тоді ти про це подбаєш, — сказав він. — Я б не засів у норі посеред лісу, якби не думав, що ти можеш дати собі раду. А ще є твоя сестра. Крім того, в прогнозах погоди завжди перебільшують, ти ж знаєш. Вони роздмухують п’ятнадцять сантиметрів сніжку до бурі сторіччя. Аби рейтинги собі підняти. І тут буде так само. От побачиш.

— Дякую, що пояснив дурній жінці, — сказала Люсі. Її голос прозвучав сухо.

Ну от, все одно перейшли до того, чого він спо­дівався уникнути. Особливо через горло, ніс і пуль­сування у вусі. Не кажучи вже про голову. Якщо він не буде дуже дипломатичним, вони за славною традицією (може, точніше буде «безславною»?) загрузнуть у сварці про те, хто правий. А звідти переведуть розмову — ні, вона переведе розмову — на жахи патрі­архального суспільства. Цю тему Люсі могла розвивати довіку.

— Знаєш, що я думаю, Дрю? Я думаю, що коли чоловіки кажуть: «Ти ж знаєш», а це трапляється постійно, вони мають на увазі: «Я це знаю, але ти надто дурна, щоб це знати. Відповідно, я мушу тебе про­світити».

Він зітхнув, а коли зітхання намірилося перейти в кашель, придушив його.

— Справді? Ти хочеш про це говорити?

— Дрю… ми вже про це говоримо.

Втома в її голосі, ніби він дурне дитя, до котрого не доходять найпростіші уроки, розлютила його.

— Гаразд, тоді я ще дещо по-чоловічому зверхньо тобі поясню, Люсіє. Я більшу частину свого дорослого життя намагався написати роман. Чи знаю я чому? Ні. Я тільки знаю, що це частина життя, якої мені не вистачає. Мені це потрібно, тож я це роблю. Це дуже, дуже важливо. А ти просиш, щоб я цим ризикнув.

— Це так само важливо, як я і діти?

— Звісно, ні, але невже це обов’язково має бути вибір?

— Я думаю, що це таки вибір, і ти його щойно зробив.

Він засміявся, а сміх перейшов у кашель.

— Як мелодраматично.

Вона не кинулася на це, бо побачила іншу дичину.

— Дрю, ти здоровий? Нічого там не підхопив, га?

У голові почувся голос худої жінки зі штангою в губі, котра казала «корчив із себе міцного мужика, а воно на запалення легень повернуло».

— Ні, — сказав він. — Алергійне щось.

— Ти хоч подумаєш про те, щоб таки повернутися? Зробиш хоча б це?

— Так.

Знову брехня. Він уже подумав.

— Подзвони ввечері, добре? Поговори з дітьми.

— А з тобою можна поговорити? Якщо я пообіцяю не намагатися просвітити жінку?

Вона засміялася. Ну, скоріше хихотнула, але все одно — хороший знак.

— Добре.

— Я люблю тебе, Люсіє.

— Я теж тебе люблю, — сказала вона.

Коли він уже клав слухавку, йому сяйнула одна думка, яку викладачі літератури полюбляють називати «прозрінням», — про те, що її почуття, мабуть, не дуже відрізняються від його. Так, вона любить його, він певен, але цього жовтневого дня він їй не дуже подобається.

Цього він теж був певен.

16

На етикетці «Доктора Кінга від кашлю й застуди» стверджувалося, що в ньому двадцять шість відсотків спирту, але після терапевтичного ковтка нахильцем, від якого у Дрю засльозилися очі й стався серйозний напад кашлю, він вирішив, що виробник міг занизити міцність продукту. Мабуть, щоб ці пляшечки не стояли у «Великому 90» на одній полиці з бренді для кави, абрикосовим шнапсом і чвертками дешевого віскі. Але засіб доброчесно прочистив йому носа, і коли він балакав того вечора з Брендоном, хлопець не вловив нічого незвичайного. А от Стейсі спитала, чи добре Дрю почувається.

— Щось алергійне, — сказав він їй і повторив цю саму брехню Люсі, коли