Читати книгу - "Втрачена пара, Алена Бондар"

Глава 64

Ранок настав надто швидко. Мені не вистачає доби, хочу Мію бачити постійно, але то діла, то навчання... Дістало все, хочу сгрести її у обійма та відвести на безлюдний острів і викинути всі гаджети, щоб нас не знайшли. Мрії...

Трель телефонного дзвінка висмикує мене з дрімоти. Знову я комусь потрібен. Дивлюся на свою маленьку, вона безтурботно спить. Любуюсь, вбираю її образ у себе та встаю. Дзвонить батько, дякую, що сам не приїхав.

Заходжу у ванну, щоб не будити Мію і відповідаю.

-- Дивлюся ти скучив? - позіхаю. - Зранку обриваєш мій телефон.

-- Ти не гадаєш, що нам є, що обговорити? - тон у нього доброзичливий, вже добре. - Я балакав з Хеленою. Вона розповіла мені все.

– Ну, раз ти все знаєш? – вмиваюся холодною водою, щоб хоч якось прийти до тями. Напружує, що батько знову активно взявся за мене. Намагаюся відповідати стримано. Від його позиції багато залежить. - В чому питання?

-- Чи можу тебе привітати з новим статусом? – хмикає. Не те, щоб був особливо задоволений вибором сина, але якраз так йому приготоване долею.

-- Батьку... Я поставив мітку. Але давай поки почекаємо з поданням клану. - знаю, що така відповідь його не влаштує. Ходжу по лезу ножа. - Хочу спробувати пробудити звіра Мії. Ти розумієш, що в такому разі її приймуть охочіше і не буде незадоволених.

-- Розумно, але не затягуй. - невістка перевертень, набагато краще відьми. Зачекаю. - Ферік дзвонив, викликає тебе до Вікірії.

– Що йому треба? - загарчав. Злість так і проривається, як згадаю нашу останню розмову. - Без мене ні як?

-- Син він казав, що розмова не телефонна. У розслідуванні є зрушення, і вони хочуть обговорити їх з тобою.

– Я не залишу зараз Мію, ти сам мусиш розуміти.

-- Їм потрібна буде причина, з якої ти відмовляєшся приїхати. Набуття пари гідна. Але тоді наша відьмочка має вийти з тіні. - нехай сам вирішує. Тиснути у такому питанні не варто.

-- Дай мені час подумати до вечора, і я дам відповідь.

-- Добре син, бувай.

– Ага.

Скидаю дзвінок. Батько в усьому має рацію, але я не хочу занурювати Мію знову в ті спогади. А залишити її зараз фізично не можу. З якого боку не подивися будуть втрати.

Навряд чи вона погодиться зараз зірватися до Вікірії. Судячи з настрою Мії, вона дуже хоче поспілкуватися з мінарами. Якщо їм вдасться розбудити її звіра, то взагалі чарівно. Але тоді нараді треба буде зараз її подати.

Як правильно вчинити?

Вміє батько приголомшити з ура.

Прокинулась одна. Марк кудись пішов. Подушка ще зберігає його запах. Потяглася і згадала нашу ніч... Все було так пристрасно, але ніжно. Я згадала кожну секунду. Кожен поцілунок, дотик. Образливо було, що він мене відшльопав, як маленьку дівчинку, але як він загладив свою провину потім.

У голові спливають уривки нашої розмови ....

Схоже я розповіла йому більше ніж мала. Соромно перед Аделією. Як зараз просити її про допомогу, коли не змогла просто промовчати. То був не мій секрет, щоб я їм розпоряджалась. Потрібно у всьому зізнатися їй. Так правильно, вона довірилась мені, а я їй.

Встаю та йду у ванну. Відчиняю двері та бачу Марка. Він явно глибоко у своїх думках. Його щось гризе. Він піднімає на мене очі, а там тривога. Дивний черв'ячок сумніву та занепокоєння з'явився всередині.

Що сталося за цей ранок?

Хто його так засмутив?

-- Марку, що трапилося? - не могла більше стояти на місці, підійшла та обійняла його. Показуючи, що поряд і підтримую. - Це через вчорашнє? - може він досі злиться. Хоча ми начебто з'ясували цей момент.

-- Мія ... - сміюся їй у волосся. Солодка моя дівчинка, однією своєю присутністю розганяє грозові хмари. - Це ні як не пов'язано з вчорашньою нашою розмовою. - треба діяти, а не розмовляти. - Не хвилюйся я все вирішу. – цілую її маківку.

-- Марку! – обурююсь і кусаю його за сосок. Сильно вгризаюсь зубами, даючи зрозуміти, що це не гра. - Ми пара? - як же він мене дратує зараз. Будує з себе незрозуміло кого. Я бачу в нього проблеми. Чому не можна поділитись.

-- Воу, легше. Скоро кров'ю спливу. - сміюся. Кровожерлива. - Навіщо таке питання?

-- Ні ти відповідай! - напираю, заводжуся ще сильніше. За дурну мене сприймає.

– Пара. – говорю із самозадоволенням. – Є сумніви?

– Знаєш є!

-- Не зрозумів? – напружився весь. Дивлюся уважно їй у вічі та підбираюся ще сильніше. Настрій у моєї малечі не грайливий.

– У сім'ї заведено обговорювати проблеми… – роблю важкий вдих і мотаю головою. – Усі складнощі вирішувати спільно. Ти знову від мене щось приховуєш. А сам вимагаєш довіри. - хотіла спокійно пояснити свою позицію, але на останній фразі підвишила голос.

– Мія я звик сам вирішувати свої проблеми, ну у крайньому випадку вплутувати хлопців. – говорю серйозно. Не розумію, вона просто хоче знати чи брати активну участь. - Я не поміняюсь за один день.

– Я не прошу тебе змінитись за один день. – промовляю ласкаво. Не хочу переводити все у конфлікт. - Поділися зі мною, я бачу тебе, щось турбує. – дивлюсь у його очі, а там сумнів.

Потрібно руйнувати старі звички та виробляти нові, тільки так ми можемо бути повноцінною парою та доповнювати один одного.

Марк здається. Бачу, як складно йому дається це рішення. І вдячна, що йде на поступки. Розповідає про розмову із батьком.

Трохи підвисаю. Не хочу до Вікірії. Спогади надто свіжі. І вони не впіймали тих відьом. Не помічаю, як по щоках біжать сльози.

-- Сонечко моє. - знову її сльози. Саме тому я не хотів говорити. - Заспокойся, не плач. Мені боляче через тебе.

-- Марк я не поїду. - кажу твердо. Розумію, що вирішила на емоціях, але інакше не можу.

– Я не прошу тебе про це. - добираю слова, акуратно стираю сльози. – Я хочу спробувати повернути тобі звіра. Якщо для цього мені доведеться потоваришувати з мінарами... – перекладаю подих згадуючи вчорашній вечір. - Я це зроблю. Сонечко нам треба з'їздити до тебе додому.