Читати книгу - "Кохання по-королівськи, або Не гай мого часу!, Анні Кос"

З провулка ми вибралися дуже швидко. Поблизу, як і раніше, нікого не було, але небо вже торкнулася бліда смужка світанку. Ще трохи — і місто прокинеться: кухонна прислуга почне топити печі і метушитися по дворах, вулицями потягнуться торговці і ранні покупці, застукають колеса екіпажів, розвозячи чиновників, що поспішають на службу. Не найкращий час розгулювати у своєму справжньому вигляді.

— Довго нам ще? — напружено поцікавився Ед, мабуть, дійшовши до тих самих висновків, що я.

— Уявлення не маю, — огризнувся Хорас. — Я, знаєте, встиг лише витягти вас із пастки, далі вигадувати щось часу не було. Поки просто пошукаємо укриття.

Ед криво посміхнувся і поправив куртку, прикриваючи зброю, мабуть, побоюючись, що ми зустрінемо перехожих. А потім миттєвим і майже непомітним жестом витяг з підпростору магічний повідець і засунув його в кишеню.

— А… — почала я запитання «а навіщо?», але Ед кинув на мене застережливий погляд і приклав палець до губ. Гаразд. Йому видніше.

— Хто там був? — за хвилин десять ходьби в мовчанні я ризикнула додати крок і порівнятися з лордом Гейбом. — Міські вартові?

Він заперечливо хитнув головою.

— Ні на хлопців із магконтролю, ні на таємну службу короля це не було схоже. Почерк інший, — підтримав Ед. — Не так незграбно.

— Люди Марсели Вальс і найманці мого батька.

— Це як?! — Здивувалася я.

— А ось так. Стоп, назад!

Попереду майнула знайома форма міської варти. Чотири людини — удвічі більше, ніж має бути. І вони явно когось виглядали, повільно йдучи у нашому напрямку. Хорас позадкував і штовхнув нас назад за кут.

Я квапливо озирнулась. На жаль, ховатися особливо нікуди: бруківка, пристойного вигляду будинку за невисокими парканами — і, як на зло, жодного затишного куточка у вигляді занедбаних парків чи хоч складів із сараями.

— Сюди, за мною, — Едвард першим перемахнув огорожу. — Давайте, ну?!

Довелося послухатись. На мій невимовний подив, Хорас теж не став сперечатися. Більше того, виявив неабияку спритність у питаннях лазіння по чужих дворах.

Швидко і навшпиньки, щоб не розбудити сплячих, ми шмигнули на заднє подвір'я, переконалися, що там теж немає проходу, і, не змовляючись, зробили крок до розлогого дерева, чиї гілки піднімалися майже від самої землі до даху будинку.

Хорас першим вибрався нагору, обережно спробував ногою стійкість кріплення і махнув нам рукою, мовляв, можна. Волога від ранкової роси черепиця виявилася холодною та слизькою, Ед двічі підхоплював мене за талію, щоб я не сповзла вниз. Зате звідси чудово проглядалася вся вулиця, а нас вдало маскувало листя та різьблені димарі. І все ж таки одне «але» істотно псувало картину: патруль виявився далеко не єдиним.

— От погань! — З почуттям видихнув Гейб. — Схаменулися, нишпорять.

Внизу від душі загорлав півень. З переливом і відтяжкою, відверто радіючи ранку. У відповідь першому крику пролунав другий — із сусіднього подвір'я, а за ним ще й ще. Десь грюкнули двері, задзвеніло перекинуте відро, пролунали човгаючі кроки і сонний голос:

— Вгамуйся вже, тупий птах! На суп пущу!

Ех, пускайте, повністю з вами згодна, але кому це вже допоможе? Вулиця потроху почала оживати, то тут то там з’являлися люди, поки що сонні і зайняті буденними справами, але все ж таки.

— Що робитимемо далі? Лежати на даху — то ще задоволення, та й все одно помітять.

Чесно сказати, я дуже сильно сподівалася, що у Еда знайдеться на вибір хоча б пара пропозицій, але, на мій подив, він знизав плечима:

— Якщо ні в кого немає таємних здібностей до маніпуляцій з простором, то гадки не маю, як викручуватися. Невелике підпросторове укриття нам дуже знадобилося б.

Зрозуміло, ми негативно похитали головами.

— А якщо все ж таки проскочити? — спитав Хорас. — Вибрати момент і спробувати дістатися он до того повороту. Там зазвичай чергують екіпажі, можна добре заплатити візнику за мовчання та переїхати в інший район міста.

— Ага, а якщо дорогою нас вирішать зупинити і розпитати, ми мило посміхнемося і скажемо, що патрульні помилилися? — Ед скривився, наче лимон надкусив.

— Можемо спробувати відмотати час назад і пройти іншим маршрутом.

— Розмріявся. Це так не працює. Радіус дії артефакту лише кілька метрів, і час розгортається всередині, а не зовні.

— А масштабніше впливати можеш?

— Тобто змусити всю округу вдати, що вони нас не бачили, чи закотити сонце назад за обрій?

— Щось на кшталт цього.

— Може й вмію, теоретично. Але гадки не маю, як це зробити практично. Якщо знайду Архітектора часу, обов'язково розпитаю про деталі, — він зміряв співрозмовника зневажливим поглядом.

— Знаєте, це ж не я винен, що питати нема в кого. І закони писав не я, — похмуро відповів Хорас. — І не з моєї подачі вчення про час засекречено.

— А хіба не знищено разом із носіями?

— Частково, — пролунало надто вже через силу. — Але дещо знайти ще можна.

— Де, дозволь спитати? У таємному сховищі канцелярії?

— І там теж… Хоча звідки тобі взагалі про нього відомо? — Ед промовчав. Значуще так, вагомо. Чим заробив поважне: — Треба було здогадатися раніше. Що ще встиг рознюхати?

— Дрібниці. Дізнався про стеження в лавці Грейс, про деякі факти сімейної історії, зовсім небагато про «Кохання по-королівськи». — Хорас свиснув. — Ти й твої люди взагалі багато чого цікавого пропустили.

— Просто ви двоє виявилися спритнішими, ніж треба. Адже все могло бути набагато простіше, — відрізав лорд Гейб. — Зустрілися б і спокійно поговорили, як дорослі люди.

— Угу, — раптом розлютилася я. — На допиті у служби магічного контролю.

— Навіщо? У приватній обстановці.

Бісове дежавю. Я повернулася до Хораса, думаючи відшукати на його обличчі знайому до зубовного скрегота двозначну усмішку, але від різкого руху втратила опору і мало не поїхала по схилу даху вниз.

— Акуратніше.