Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

Та й узагалі, навіщо напружуватись. У цьому підґрунтовому світі є ще стільки гарних снів, які треба проспати. Двадцять років, постановив він. Може, двадцять п'ять. До того часу в нього можуть навіть онуки завестися. Завжди цікаво подивитися, якими виявляться твої онуки.

Він чув, як над ним голосить і побивається Калліанна Гіґґлер. Тоді вона припинила схлипувати рівно настільки, щоб устигнути проголосити:

— Зрештою, мушу сказати, що вона прожила гарне життя. І довге. Коли ця жінка нас покинула, їй було сто три роки.

— Сто штири!— почувся роздратований голос з-під землі десь збоку.

Пан Нансі простягнув тоненьку руку і постукав по стінці новенької труни.

— Ану тихше, пані! — гаркнув він. — Дехто тут взагалі-то намагається поспати.

Розі дала Павуку зрозуміти, що хоче, аби він знайшов нормальну роботу: таку, на яку треба вставати і ходити.

Тому вранці того дня, що передував виписці Розі з лікарні, Павук прокинувся рано і пішов до міської бібліотеки. Він залогінився до бібліотечного комп'ютера, зайшов в інтернет і дуже обережно підчистив ті рахунки Ґрема Коутса, які не змогли відшукати сили правопорядку на кількох континентах. Він організував продаж ферми з розведення коней в Аргентині. Купив маленьку фірму під ключ, перевів на її рахунки гроші і надав їй статусу благодійної. Від імені Роджера Бронстейна надіслав імейл, щоб найняти юриста, який вів би справи компанії, і натякнув останньому звернутись до такої собі панни Розі Ноа, колишньої мешканки Лондона, яка зараз перебуває на Сан-Ендрюсі, і взяти її на роботу Творити Добро.

Розі взяли на роботу, і в першу чергу доручили знайти місце для офісу.

Наступні чотири дні Павук провів, вештаючись (а ночами — висипаючись) пляжем, який кільцем охоплював переважну частину острова, куштуючи їжу в кожному закладі, який траплявся йому на очі, аж доки не дістався Рибної Хатини Довсона. Він спробував смажених летючих риб, варені зелені фіги, курча на грилі і кокосовий пиріг, а тобі пішов прямісінько до кухні. Там він знайшов кухаря, який одночасно був власником закладу, і запропонував йому достатньо грошей, щоб той погодився вчити Павука куховарити і стати його бізнес-партнером.

Тепер Рибна Хатина Довсона — ресторан, а сам пан Довсон на пенсії. Часом Павука можна знайти у залі, а часом на кухні: якщо шукатимете, ви його помітите. Їжа тут найсмачніша на острові. Павук трішки потовстішав, але не настільки, як потовстішає, якщо й далі пробуватиме все, що приготував.

Але Розі не заперечує.

Вона трохи вчителює, трохи допомагає іншим, весь час Творить Добро, а якщо іноді й сумує за Лондоном, то ніколи цього не виказує. А ось матір Розі навпаки, весь час гучно розповідає про те, як скучила за тим містом, проте кожен натяк на те, щоб повернутись до Англії, сприймає як намагання розлучити її з її ненародженими (і, якщо вже на те пішло, навіть незачатими) онуками.

Ніщо не втішило б автора більше, ніж можливість запевнити вас, що повернення з цупких лап смерті перетворило маму Розі на іншу людину: радісну жінку, у якої для кожного знайдеться добре слівце, і чий нововіднайдений смак до їжі можна порівняти тільки зі смаком до життя і всього того добра, що життя може запропонувати. Однак повага до правди вимагає цілковитої чесності, а правда полягає в тому, що мама Розі виписалась з лікарні цілковито собою, такою ж підозріливою і непривітною, як і раніше. Тепер, щоправда, вона нервовіша і спить з увімкненим світлом.

Вона заявила, що продасть свою лондонську квартиру і переселиться в ту точку світу, куди переселяться Розі з Павуком, щоб бути біля онуків. Час від часу вона пускає шпильки щодо відсутності онуків, щодо живучості та якості Павукових сперматозоїдів, частоти і позицій, у яких відбуваються сексуальні стосунки Розі і Павука, і натякає, що штучне запліднення не таке вже й дороге. Дійшло до того, що Павук почав серйозно роздумувати, чи не припинити спати з Розі взагалі, просто щоб побісити її маму. Він міркував про це приблизно одинадцять секунд одного дня, коли мама Розі показувала їм копії журнальної статті, де йшлося про те, що Розі варто стояти на голові півгодини щоразу після того, як вони покохались. Увечері Павук поділився з Розі цими роздумами. Та розсміялась і сказала, що матері у спальні однаково нема, і що вона не збирається ні для кого стояти на голові після сексу.

Пані Ноа має квартиру у Вілльямстауні, неподалік від житла Павука і Розі. Двічі на тиждень хтось із численних небожів і небог Калліанни Гіґґлер заскакує до неї, пилососить, витирає пил зі скляних фруктів (вощані фрукти просто розтанули на острівній спеці), готує трохи їжі і залишає її в холодильнику. Часом мама Розі їсть, а часом — ні.

Чарлі тепер співак. Його розм'якшеність майже повністю зникла. Зараз він стрункий чоловік у фірмовому капелюсі-борсаліно. У нього безліч різнокольорових борсаліно, але улюблений — зелений.

У Чарлі є син. Його звуть Маркус, йому чотири з половиною, і йому притаманні такі глибокі відчуття власної гідності і серйозність, які бувають тільки в маленьких дітей і гірських горил.

Більше ніхто не називає Чарлі Товстуном, і, щиро кажучи, іноді він за цим сумує.

Стояв ранній літній ранок, і вже світало. З сусідньої кімнати долинали якісь звуки. Чарлі дав Дейзі поспати. Він тихенько виборсався з ліжка, взяв футболку і шорти, зайшов у кімнату й побачив, що син сидить на підлозі голяка і грається дерев'яним потягом. Обоє вдягнули футболки, шорти і шльопанці, Чарлі нап'ялив капелюха, і вони разом вирушили на пляж.

— Тату? — спитав малий. Він виставив щелепу з таким виглядом, ніби щось обмірковував.

— Так, Маркусе?

— Хто був найкоротшим президентом?

— Маєш на увазі, найнижчим?

— Ні, у днях. Хто був найкоротшим?

—