Читати книгу - "Жахослов"

Він страшенно посмутнів.

– Бідолашна дівчинка. Бідолашна маленька дівчинка, вона на це не заслуговувала.

– Що він взяв у неї?

– Взяв? – хірург збентежився.

– Свій «сувенір», докторе. Він брав щось від кожної з них, як ви чудово знаєте.

Він похитав головою, але потім відповів:

– Серце. Зникло її нещасне серце. І дитина.

Кіт відчула, як її шлунок наливається свинцем. Навіть дивлячись на останки Келлі, дівчина не мала такого відчуття.

– Вона була вагітна?

Він кивнув, і його вогкі очі заволокло слізьми.

– Доктор, знаряддя вбивства… це ж був не бойовий ніж, так? Тобто, забагато було… порізів… я бачила…

Він повільно кивнув.

Кіт вела далі:

– А якщо так, то хіба це не міг бути ніж Лістона? Я бачила, як ви беретеся за нього, коли пилки виявляється недостатньо…

Баґстер Філліпс скинувся – вочевидь, сама думка про те, що вбивцею міг бути медик, глибоко засмучувала його. Але потім неохоче погодився.

– Міг бути. Але він не лікар, Касвелл, він м’ясник. У цьому навіть не сумнівайся.

– О, я знаю, докторе Баґстер Філліпс, я знаю. – Вона підвелась, але він зупинив її, поклавши м’ясисту руку їй на плече. Вона здивовано звела брови.

– Будь обережна, Касвелл. Містом блукає тип, який по-справжньому не любить жінок.

Вона кивнула і погладила його плече, а тоді пішла, залишивши його і далі сьорбати джин.

Опинившись на вечірньому холоді, вона кинула погляд на кишеньковий годинник батька, який почала носити після загибелі Мері Келлі, не зважаючи на протести Луїзи. Вона ще мала час, якщо поквапиться, зайти до крамниці в Лаймгаузі, щоб зробити останнє замовлення містеру Віну. Якщо знадобиться, вона скаже, що його борг буде остаточно сплачено після цієї невеличкої допомоги. Вона питала себе, чи цього буде достатньо.

XIV

Було щось, що вона пропустила. Кейт відчувала це. Певно, щось, приховане в її свідомості, щось, що вона знала, але не надавала потрібного значення – і це щось уперто уникало її. Вона перебрала кожну крихту зібраної інформації, байдуже, наскільки незначною вона здавалася, всупереч попереднім ввічливим, але жорстким відмовам її свідомості знайти вирішення проблеми. Але пам’ять усе одно не підкорялася.

Покинувши доктора Баґстера Філліпса над його чарками, вона попрямувала до крамниці аптекаря і знайшла двері замкненими, без жодної ознаки присутності містера Віна всередині. Знадобилося кілька разів наполегливо постукати, перш ніж він з’явився за вікном і похитав головою. Нарешті, коли він зрозумів, що вона шукає якийсь предмет, аби пожбурити у скло, він здався і прочинив двері, але зовсім трохи, не запрошуючи її всередину.

Кіт була втомлена і промерзла до кісток – здавалося, в них навіки оселився холод, якого вже не прогнати нічим, скільки б вона не сиділа перед палахкотливим вогнем, у скільки б теплих ковдр не вкутувалася. Але вона не стала тиснути на аптекаря, лише спитала напряму:

– Де хлопчик? Той юнак, що приходив розповісти мені про жінку в Даффілдз-Ярд? Той, що приніс мені зброю?

Він сердито засопів, і Кіт збагнула, що підійшла аж надто близько до тієї межі, за якою уривається його терпіння.

– Чому ви про це питаєте, міс Кетрін? Нащо вам узагалі потрібно це знати?

– Тому що, гадаю, він бачив чоловіка, який вбив Елізбет Страйд. Гадаю, він прийшов до мене з власної ініціативи – взагалі не думаю, що це ви послали його. Гадаю, він знайшов мене, адже був наляканий – надто наляканий, аби розповісти мені щось іще. Але не настільки, щоб не бажати цим з кимось поділитися. – Вона трималася за одвірок, так, що він не зміг би зачинити двері, не завдавши їй болю. – Гадаю, коли я зустріла його минулої ночі, він прохопився, а потім спробував виправитись. Він сказав: «Я бачив її», – а потім змінив це на «Бачив її тіло». Гадаю, він мав на увазі, що бачив, як її вбивали.

– Яка цікава думка, міс Кетрін. Мабуть, вам слід піти з нею в поліцію.

Його голос був так само безсторонній, як і його погляд, але вона ясно бачила: він знав, що сталося, знав, що вона втратила свою посаду, що тепер усе змінилося.

І тоді вона здалася й пішла, перш ніж він встиг сказати їй, що вона більше не може користатися привілеєм місця у схованці – а якщо навпрямки, вона вже втратила достатньо. Вона не готова була допустити, аби щось іще вислизнуло з її рук.

Тепер, коли надворі підкрадався вечір, вона сиділа у вітальні, поклавши свої обтягнуті панчохами ноги так близько до вогню, як тільки могла витримати, і намагалася розтопити лід у самому серці. Місіс К. з багатозначним поглядом підносила їй маленькі келихи портвейну і чашку чаю, і це була певного роду допомога, але Кіт питала себе, чи заразом алкоголь не притупив її почуттів. Мабуть, причина полягала в тому, що вона ніяк не могла знайти основної зачіпки.

Вона так глибоко замислилася, що не почула стукоту у двері, не ворухнулася, доки не побачила місіс К., за спиною якої хтось маячив.

– Кетрін? Кіт, до тебе джентльмен.

Місіс К. відступила, і простір дверей заповнив собою Мейкпіс. Кіт щиро розсміялася з того, що її колишнього боса щойно назвали джентльменом. Інспектор тримав свого капелюха й крутив його і так і сяк, наче це був найкращий спосіб зайняти руки. Кіт була неабияк здивована його поведінкою. Він мав повне право увірватися сюди й влаштувати її допит, наче вона була якоюсь злодюжкою. Насправді ж вона чекала на його прибуття цілий день, і майже півдня очікувала повернутися зі своєї експедиції й знайти його тут, розлюченого та із запаленою сигарою. Мабуть, лише присутність місіс К. тримала його гнів під контролем.

Кіт слушно сховала ноги під спідницю й кивком запросила Мейкпіса ввійти. Місіс К. поквапилася забратися, бурмочучи щось про чай з печивом. Кіт розсіяно спитала себе, коли востаннє їхня домовласниця заходила на кухню на другому поверсі. Чи вона остаточно облаштувалася на їхній?

Мейкпіс опустився у вольтерівське крісло напроти Кейт і деякий час сидів, закинувши ногу на ногу, а тоді поклав капелюха на коліно. Він відкинувся на товсту подушку і спробував влаштуватися зручніше. Кіт із цікавістю спостерігала, як чоловік під два метри на зріст совгається в кріслі, намагаючись впоратися з предметом домашнього затишку, не виходячи при цьому за рамки пристойності. Нарешті вона зглянулася й промовила:

– Ми зазвичай просто кидаємо подушку на підлогу.

– Дякувати богові, – він вихопив набридливу річ з-за