Читати книгу - "Крадійка книжок"

його обличчя. Його видало те, як це обличчя поводилось — воно теж розглядало юрбу. Дуже зосереджено. Вона оторопіла, коли помітила те єдине обличчя, що прямо, не відводячи погляду, дивилося на німецьких глядачів. Воно так прискіпливо вивчало обличчя юрби, що люди по обидва боки від крадійки книжок помітили це і стали показувати на нього пальцями.

— На що це він витріщається? — запитав чоловічий голос, що стояв поряд.

Крадійка книжок вийшла на дорогу.

Ще ніколи кроки не давалися їй так тяжко. Ще ніколи її серце не було таким рішучим і великим у її юних грудях.

Дівчинка зробила крок і тихенько відповіла:

— Він шукає мене.

Голос завмер усередині і відступив назад. Вона мусила його повернути — сягнути рукою до самого дна. Знову навчитися говорити і вигукнути його ім’я.

Макс.

— Я тут, Максе!

Голосніше.

- Максе, я тут!

Він почув її.

МАКС ВАНДЕНБУРҐ, СЕРПЕНЬ 1943 РОКУ

Гілочки волосся, як Лізель і уявляла, трясовинні очі, що переступали, плече за плечем, через інших євреїв. Коли очі дотягнулися до неї, вони благали. Борода осунула його обличчя, а рот здригався, коли він промовляв слово, ім’я, дівчинку.

Лізель.

Лізель висмикнулась з юрби і ввійшла в течію євреїв, маневруючи між ними, поки не вхопилася лівою рукою за його зап’ястя.

На неї опустилося його обличчя.

Воно сягнуло до неї, коли вона перечепилась, і єврей, той бридкий єврей, допоміг їй підвестися. Він витратив на це усі свої сили.

— Я тут, Максе, — повторила Лізель. — Я тут.

— Я не вірю… — Слова накрапали з його губ. — Дивись, як ти підросла. — Його очі сповнював страшенний смуток. Вони розпухли. — Лізель… вони впіймали мене кілька місяців тому. — Голос був скалічений, але він підтягнувся до неї. — На півдорозі до Штутґарта.

Зсередини потік євреїв скидався на похмуре нещастя рук і ніг. Пошарпана одіж. Солдати поки що її не помітили, і Макс застеріг дівчинку:

— Ти мусиш відпустити мою руку, Лізель. — Він навіть спробував відштовхнути її, та вона виявилась надто сильною. Його змарнілі руки не змогли зрушити її з місця, і вона пішла далі, серед бруду, голоду і сум’яття.

Лізель зробила вже чимало кроків, аж раптом її помітив солдат.

— Агов! — крикнув у натовп євреїв. І вказав на неї своєю нагайкою. — Агов, дівчино, що це ти робиш? Ану геть звідси!

Коли Лізель цілковито його проігнорувала, він взявся роздирати руками в’язкий потік в’язнів. Він розпихав їх і продирався до дівчинки. Він загрозливо навис над нею, а Лізель і не думала зупинятись, аж раптом помітила на Максовому обличчі якийсь дивний вираз — ніби його душили. Вона й раніше бачила його переляк, але такого не бачила ніколи.

Солдат схопив її.

Його руки шарпали її одяг.

Вона відчувала кістки його пальців і кожен суглоб. Вони впивалися в її шкіру.

— Я сказав — геть звідси! — знову скомандував солдат, і тепер він вже відтягував її набік і швиргонув об стіну німецьких глядачів. Ставало спекотніше. Сонце обпалювало її обличчя. Дівчинка впала, боляче розтягнувшись на землі, але знову звелася на ноги. Вона приготувалась і вичікувала. Знову зайшла у потік.

Цього разу Лізель пробиралася ззаду.

Попереду вона запримітила знайомі гілочки волосся і рушила до них.

Втім, тепер Лізель не простягнула до нього руку — вона зупинилась. Десь усередині неї ховалися душі слів. Вони видерлися назовні і стали поряд.

— Максе, — промовила Лізель. Він озирнувся, на мить заплющив очі, а дівчинка продовжувала. — Був собі колись один дивний маленький чоловік, — сказала вона. Її руки вільно повисли по боках, але долоні були стиснуті в кулаки. — Але була ще й струшувачка слів.

Один з євреїв, що крокували в Дахау, зупинився.

Він заціпенів, а інші похмуро минали його, залишаючи цілком самотнім. Його очі хитнулися — як, виявляється, усе просто. Слова, що дівчинка передала єврею. Вони видерлися йому на плечі.

Коли вона знову заговорила, з її губ, спотикаючись, злетіло запитання. У її очах тіснилися гарячі сльози, та Лізель ніяк не хотіла випустити їх на волю. Треба бути гордою і непохитною. Краще нехай це будуть слова.

— Це справді ти? — запитав молодий чоловік, — продовжила Лізель. — Невже це з твоєї щоки я взяла ту насінину?

Макс Ванденбурґ досі не рухався.

Він не впав на коліна.

Люди, євреї, хмари — всі завмерли. Всі дивилися.

Зупинившись, Макс спочатку поглянув на дівчинку, а тоді підняв очі до неба — такого неосяжного, такого блакитного, такого величного. Звідти спускалися важкі промені — сонячні дошки, — то тут то там вони чарівливо падали на землю. Хмари знову рушили небом, вони вигинали свої спини, щоб озирнутися назад.

— Сьогодні такий гарний день, — сказав Макс, його голос розсипався дрібненькими осколками. Гарний день, щоб померти. Гарний день, щоб померти, ось так.

Лізель підійшла до нього. Їй вистачило сміливості простягнути руку і торкнутися його бородатого обличчя.

— Максе, це справді ти?

Такий погожий німецький день і така уважна публіка.

Він дозволив своїм губам поцілувати її руку.

— Так, Лізель, це я, — він притримав її руку на своєму обличчі і плакав у її пальці. Він плакав, коли підійшов солдат, а маленька групка зухвалих євреїв зупинилася, щоб подивитись.

Він стояв, а його шмагали нагайкою.

— Максе, — плакала Лізель.

Уже беззвучно, коли її відтягували.

Максе.

Єврейський кулачний боєць.

Вона сказала все це, десь усередині.

Максі Таксі. Так називали тебе друг у Штутґарті, коли ви билися на вулиці, пригадуєш? Пригадуєш, Максе? Ти сам мені розповідав. Я нічого не забула…

То був ти — хлопець з міцними кулаками, ти ще казав, що зацідиш смерті в пику, коли вона прийде по тебе.

Пригадуєш сніговика, Максе?

Пригадуєш?

У підвалі?

Пригадуєш білу хмару з сірим серцем?

Час від часу фюрер досі зазирає до підвалу, він шукає тебе. Він сумує за тобою. Ми всі за тобою сумуємо.

Нагайка. Нагайка.

Нагайка не спиняється в солдатській руці. Вона смугує Максове обличчя. Жалить підборіддя, січе його горло.

Макс упав на землю і солдат повернувся до Лізель. Відрив рота. Показав свої бездоганні зуби.

Раптом у неї перед очима вибухнув спалах. Лізель пригадала той день, коли вона хотіла, щоб Ільза Германн, чи бодай безвідмовна Роза, вдарили її, але жодна з них не підняла на неї руки. А от сьогодні її вже не розчарували.

Нагайка розсікла її ключицю і дотягнулася до лопатки.

— Лізель!

Вона впізнала цей голос.

Коли солдат знову замахнувся, вона розгледіла у натовпі оторопілого Руді Штайнера. Він щось вигукував. Вона бачила його вимучене обличчя і лимонне волосся.

— Лізель,